Державний Земельний банк. Потрібно, але маловірогідно…

Якось інакше зрозуміти постанову Кабінету Міністрів про створення Державного Земельного банку, що вийшла минулого тижня – складно. Ідея гарна, але, здається, вона вже сильно запізнилася. Років десять тому вона мала б більше шансів на успіх. Нині ж повернути державі землю, що де-юре належить їй, а де-факто давно працює на кого завгодно, тільки не на громадян країни, досить важко. Аж надто сильні так звані «земельні барони».

Але про все по порядку. Отже, минулого тижня Кабмін розродився постановою, в якій доручив Мінагропрому в місячний термін подати уряду статут Державного Земельного банку. Окрім 120 мільйонів бюджетних коштів, в статутній фонд банку повинна перейти вся земля, що належить державі. А це близько 10 мільйонів гектарів, щось біля 22% земель сільськогосподарського призначення України.

Про те, що ринок землі вимагає легалізації, говорили давно і багато. Але кожного разу розмови наштовхувалися на потужне земельне лобі у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів і адміністраціях всіх без виключення президентів. Адже людям, які експлуатують землю, незалежно від формальної власності, значно простіше платити натурою селянам-власникам паїв, в яких вони цю землю нібито орендують, або практично безкоштовно обробляти землю, що належить державі. Підхід, як завжди простий і зухвалий: «Навіщо платити за те, що і так фактично вже є твоїм?!» Дешевше заблокувати будь-які спроби держави навести лад із земельними ресурсами країни.

Отже поява системного державного регулювальника, що працює на ринкових засадах, яким по ідеї має стати Державний Земельний банк, неминуче сприйматиметься багатьма дуже негативно. Адже, на думку деяких аналітиків, якщо держава зможе встановити ефективний контроль за землями сільськогосподарського призначення, що їй належать, і отримувати більш-менш справедливу плату за їх оренду, бюджет поповниться мільярдами гривень, а дехто, зрозуміло, ці гроші втратить.

Навіщо державі земля? Світовий досвід свідчить, що подібний резерв повинен існувати. Припустимо, що кон'юнктура цін на сільськогосподарську продукцію зрушилась у бік якого-небудь рапсу. Адже агровиробник працює на прибуток. Історія з гречкою, яку спочатку із-за низьких цін просто не посіяли, а потім були вимушені спішно завозити з Китаю, тому яскравий приклад. Яким чином держава може забезпечити свою продовольчу безпеку? Адже змусити аграріїв сіяти жито або пшеницю на приватних землях вона не в змозі. Але, під загрозою розірвання договорів оренди, може змусити арендарів робити це на землях державних. В результаті повною мірою забезпечуючи населення хлібом.

Ціла низка країн проводять системну і послідовну політику недопущення монополізації аграрного ринку, залишаючи значну частину землі в державній власності. За оцінками фахівців, гарантією забезпечення продовольчої безпеки країни може стати 30% земель сільськогосподарського призначення, які залишаються у власності держави. В Україні, як вже було відмічено, таких земель менше. І використовуються вони зовсім не ефективно.

Це ще одна проблема. Врожайність на землях, що належать державі, значно нижче, ніж врожайність на землях розпайованих. Чого тут більше: невміння визначених державою орендарів отримувати гарний урожай або відвертого шахрайства – зрозуміти складно. Але як факт, сьогодні саме державні землі схильні до всіляких «засух», «градів» та інших природних катаклізмів, що зумовлюють відсутність на них врожайності в принципі. Як мінімум – за документами. Логіка орендарів вкрай проста. Якщо землі, що належить державі, даватимуть значні урожаї, може встати питання про вартість оренди. Ну, а якщо державна земля «не родить»? Тоді, природно, жодних питань.

Отже передача державних земель від бюрократичних структур до державної, але комерційної, якою по ідеї і повинен стати Державний Земельний банк, може значно підвищити ефективність використання державних земель сільськогосподарського призначення і стати підставою для створення ефективного ринку землі у майбутньому. Забезпечивши при цьому цілу низку соціальних гарантій для власників розпайованої землі від її можливої монополізації крупними «земельними баронами».

І останній, але, мабуть, найголовніший нюанс. В країні, ураженій корупцією, поява державного монопольного гравця завжди сприйматиметься скептично. І Кабміну доведеться серйозно попрацювати, щоб забезпечити прозорість діяльності Державного Земельного банку, чистоту тендерів або аукціонів по оренді землі. Але сам факт комерціалізації підходу до державних земельних ресурсів та відмова від бюрократичної і відверто корупційної складової, яка існує нині, вже сам по собі є значним кроком вперед. Він дозволяє сподіватися на створення реальних ринкових механізмів, здатних наповнювати не кишені депутатів і чиновників, а державний бюджет. І ще. Дуже багато залежатиме від менеджменту банку. Хотілося б побачити в його керівництві людей здатних на ділі реалізувати цей вельми амбітний проект.

Ось тільки щось підказує, що постанова Кабінету Міністрів про створення Державного Земельного банку може так і залишитися лише на папері. Аж надто сильне аграрне лобі і дуже не зацікавлені крупні орендарі і чиновники від землі у виході на аграрний ринок держави в особі Державного Земельного банку. Отже варто чекати серйозної боротьби. І почнеться все з масованої інформаційної кампанії. Якщо, звичайно, «земельні барони» не визнають право держави на відстоювання своїх інтересів в аграрному секторі.