Закулісся Революції гідності, або «…тим часом в теплих кабінетах…»

Україна щодня перегортає нові сторінки своєї історії. Річниці загибелі людей під час мирних протестів Революції Гідності – одні з найболючіших. Цього року 3-тя річниця Майдану заплямована не лише кров’ю загиблих, а й брехнею та брудом живих. Останні часто ховаються за гучними званнями праведників, патріотів, борців та волонтерів.

Це найживучіша частина нашого суспільства– «пристосуванці». Нині такі люди – внутрішня небезпека, яка поряд із зовнішнім ворогом, створює смертельну загрозу національній безпеці країни. Якщо ретельніше придивитись до нашого суспільства, то виявиться, що вони – всюди.

Не став винятком головний медичний виш країни – Національний медичний університет імені О.О. Богомольця. Колишній ректор НМУ Віталій Москаленко перетворив медичну освіту у вузі на публічну демонстрацію невігластва, підлабузництва, вартісних подарунків та створення усіх умов для «своїх».

Ректор пішов, а «свої» залишилися. Вони тихо пересиджували в теплих кабінетах, імітуючи робочий процес навчання студентів. Сьогодні їхні прізвища усім відомі – це перший проректор з науково-педагогічної роботи Ярослав Цехмістер та голова профкому співробітників Марія Лук’янець.

Слава про їхні «подвиги» та збагачення ширилась серед студентів університету ще багато років до того. Діапазон їхніх дій вельми широкий: від зловживання керівним становищем, сприяння корупційним схемам в навчанні– до відвертої ницості й плазування.

Принципи їхні унікальні, бо мають цікаву властивість змінюватися під кожну конкретну ситуацію. Та найдивніше те, що ці люди і зараз залишаються на своїх посадах. Студенти університету ще й досі пригадують як відкривали двері та вклонялись величезній делегації тодішньої «медичної еліти», на чолі якої був колишній ректор Віталій Москаленко.

Студенти, а сьогодні вже лікарі не забувають і про те, як коштом університету, прикриваючись профспілковим комітетом, в НМУ панувала атмосфера вічного свята: пишних букетів, вартісних картин, колекційних книжок, а найголовніше таємних білих конвертів для нагородження «заслужених». Інформації про те, як ці люди здобули свої «нагороди» не має.

В журналі «Дентальныетехнологии» (№1(44), 2010) вказано, що Марія Лук’янець - «Заслужений лікар України, ортопед-стоматолог вищої кваліфікаційної категорії», цікаво, що самого журналу (окрім пдф формату), як і відгуків пацієнтів не можливо знайти.

Тісна дружба з колишнім керівництвом університету забезпечила Марії Лук’янець сумнівні звання та фальшиві нагороди. В НМУ ходили легенди про її букетні замовлення на святкування, вартість яких перевищувала кілька прожиткових мінімумів пенсіонера. Найжахливіше те, що одне з таких святкувань відбулося в день розстрілу Майдану. Колишній ректор Москаленко разом з другом Ярославом Цехмістером та вірною подругою Марією Лук’янець відзначали чергове свято.

За декілька метрів лунали постріли, та «заслужених» не зупинити – у них свої правила та звичаї… Саме тоді, у трагічні часи трирічної давності, студентів університету змушували танцювати та веселитися, організовувати гучні святкування та народні гуляння, а непокірних – тих, хто рвався на Майдан – під страхом відрахування зламували. Сьогодні все змінилось.

Революція Гідності дала певні результати, студенти вигнали колишнього ректора з університету, не обійшлося і без кримінальної складової підсумку, власне так і вийшло: прокуратура відкрила кримінальні справи щодо його діяльності. Та єдине залишилось незмінним – вірні друзі «колишнього» очільника вишу – Ярослав Цехмістер та Марія Лук’янець. В університеті ці люди і сьогодні займають високі посади. Вони так міцно тримаються за свої крісла, що готові піти на все. І йдуть.

Останньою краплиною студентського гніву стало спекулювання на волонтерстві. На сайті університету Марія Лук’янець отримує нагороди від військових та представляється іменем всієї громади університету, але до волонтерства ніякого відношення не має. Її допомога – фальсифікація без жодного доказу.

На щастя, суспільство вже не віритьу підлість і ницість «праведників», які побожно хрестяться, а потім йдуть творити свої мерзенні справи. Не менш резонансним є подальше перебування на посаді першого проректора Ярослава Цехмістера. Студенти вважають його сірим кардиналом університету.

Саме він під час Майдану займав позицію горезвісної політичної верхівки, забороняючи студентам «зривати навчальний процес» та всіляко підтримуючи свого «лідера».

Непокарані ті, хто судив активістів Майдану, хто випустив кулі, хто вбивав. Не покарані й ті, хто пересидів революційний час в кабінетах, боячись лише за себе та чекаючи нового керівника вишу аби з посмішкою відкрити двері та втертись в довіру. А це яскраво демонструє, що люди, які не здатні відстояти свою позицію, не здатні відстоювати багатотисячний колектив.

Українці не пробачають зради. Пристосувальну систему важко змінити, про неї потрібно говорити відкрито – під софітами камер.

Річниця Євромайдану – сумна дата. І це привід не лише згадати Героїв, а й говорити про тих, хто ховається за їхніми плечами сьогодні. А серед негативізму, який присутній в українському суспільстві, найяскравіше виділяється категорія людей, яких зневажливо називають – «пристосуванці».

Країна не зможе гідно вшанувати пам’ять своїх справжніх героїв, доки на керівних посадах її важливих артерій – вузів, адміністрацій, закладів освіти та охорони здоров’я залишатимуться ті, хто винен у їхніх смертях.