Про допомогу ЗСУ й переселенцям, роботу МФО «ВПО України» та підтримку підприємців розповів депутат, співзасновник ГО «ВПО України» Руслан Горбенко

Інтернет-видання From-UA поспілкувалось з депутатом та співзасновником ГО «ВПО України» Русланом Горбенко, який ще з 2014 року опікується справами переміщенних осіб та релокованих підприємств. Після початку повномасштабного вторгнення ворога в Україну Руслан займається домогою ЗСУ, безкоштовно передає автомобілі, швидкі, дрони, генератори, бронежилети тощо.

- Руслане, у 2014-му році ви приїхали до Києва. Чим займалися? Як тримали свій фронт?

- У квітні 2014 року я виїхав з родиною з Луганська, а з липня почав налагоджувати бізнес, перевіз близько 30-ти співробітників з родинами. Ми орендували підприємство, зробили гуртожиток, а вже за три роки збудували триповерхівку, де облаштували 12 квартир. Там досі проживають працівники з Луганської області.

Наразі за офіційними даними в Україні 883 підприємства-релоканта, а насправді таких підприємств понад 2000. І всі вони потребують підтримки як на державному, так і на місцевому рівнях. Це і пошук приміщень і ресурсів, і отримання різноманітних дозволів. Я маю певний досвід, тому намагаюся їм допомагати, адже це теж фронт – економічний.

- А щодо парламентської роботи?

- Для всіх депутатів, які отримали мандат довіри від народу України у 2019 році, це справжня школа життя. Ми з моїм другом і колегою Максимом Ткаченком доклали чимало зусиль, щоб удосконалити роботу Комітету з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій України: першими поставили на розгляд парламенту питання допомоги ВПО та запропонували кілька законопроєктів щодо полегшення податкового й кредитного навантаження на переселенців, працюємо над тим, щоб під час воєнного стану виконавча служба взагалі не мала права стягувати заборгованість з ВПО.

Крім того, долучилися до діяльності Кримської платформи та нині менш відомої платформи повернення Донбасу. Я переконаний, що ми повернемо всі окуповані території, а до цього треба готуватися. Так буде легше країні, адже коли це станеться, нам доведеться вирішувати безліч питань: безпеки, відбудови, перехідного правосуддя тощо.

- Ви очолювали тимчасову слідчу комісію ВРУ в 2020 році. Які питання вона розслідувала?

- У 2020 році на Луганщині вирували масштабні пожежі. Вигоріло 600 приватних будинків. Мої земляки гинули, а місцева влада не робила жодних висновків. Навіть якщо причини вогню були природними, дії посадовців мали б зберегти життя людей. Ми з Максимом Ткаченком ініціювали створення тимчасової слідчої комісії з питань розслідування причин виникнення пожеж, я її очолив. Завдяки роботі ТСК понад 40 людей одержали грошові виплати, а за фактами порушень правоохоронні органи почали проводити розслідування під час якого Комісія встановила відсутність функціонуючої системи оповіщення про загрозу виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій на території населених пунктів, які постраждали від пожеж та звернула увагу Уряду на нагальну необхідність у виділенні коштів, щоб вжити всі необхідні заходи щодо безумовного виконання вимог Положення про організацію оповіщення про загрозу виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій та зв’язку у сфері цивільного захисту не тільки на території Луганської області, а на території всієї країни, з метою убезпечення населення та мінімізації можливих жертв у разі виникнення будь-якої надзвичайної ситуації.

І завдяки вжитим на цей висновок Комісії заходам були проведені перевірки по всій території України та впроваджені заходи для відновлення функціонування системи оповіщення. І якби не це, то гадаю після 24 лютого 2022 року у нас було б набагато більше проблем якби системи оповіщення були в такому стані, як до початку діяльності нашої ТСК.

- Якими справами займалися після початку повномасштабного вторгнення ворога в Україну?

- У лютому 2022 року після першого ж СМС-повідомлення з проханням по допомогу я опинився в Раді оборони Київської області. У місті залишилося близько 5% населення, тож кожна проблема, на кшталт організації відновлення водопостачання в лікарні, де снаряд перебив водопровідну трубу, потребувала значних зусиль.

Потім стали приходити потяги з гуманітарною допомогою, мені довірили контролювати гуманітарно-логістичний напрямок при Раді оборони. Було організовано склад загальною площиною 30 тисяч кв. м, надавав вантажівки, кари. Під час роботи познайомився з генерал-полковником Олександром Станіславовичем Сирським. Постачав штабу сухопутних сил дрони, друкував агітаційні листівки й розвозив їх по батальйонам сил ТрО Київщини.

- Тобто допомагати військовим почали з лютого 2022 року?

- Зв’язки у військовому середовищі я маю ще з 2014 року. Перші кроки робив через знайомих, а потім працював з радником Командувача Сухопутних військ ЗСУ Олександром «Тихоходом» Дмітрієвим, автором відомого проєкту «Очі».

Після звільнення Київської області почав їздити на схід з вантажами для бригад та підрозділів ЗСУ, НГУ, МВС, СБУ та прикордонників. Раз на десять днів, інколи частіше возив на Луганщину аптечки першої допомоги, одяг, засоби пересування.

- А якщо в цифрах, як виглядає ваша допомога ЗСУ?

- За час війни я побував приблизно 40 разів на фронті, провів більше 100 зустрічей з військовими. Безкоштовно передав для захисту Вітчизни 24 автомобілі, 10 бусів, 6 вантажівок, 2 автобуси, 4 машини швидкої допомоги, 1 БРДМ, причепи. Також відправив на фронт 100 дронів, значну кількість генераторів, бронежилетів, нічників, антен, коліс, екіпірування. У червні 2022 передав на Луганщину для евакуації населення броньовану вантажівку Mercedes Actros. У перший рейс із Сєверодонецька евакуювали 17 людей, з яких семеро дітей.

- Траплялися ситуації, що загрожували життю?

- Перший раз опинився під обстрілом в Лісічанську й Сєверодонецьку - канонада була по 40 вибухів за хвилину, проте коли бачиш на власні очі хлопців, що тримають першу лінію оборони, то на фронт тягне наче магнітом. Більшість бійців взагалі не знає, що я представник законодавчої влади. Для них я - друг, помічник, вони мені довіряють, і це найдорожче. Заради спілкування з цими героями - я готовий їхати куди завгодно.

- Розкажіть про діяльність ГО "ВПО України". Які у вас плани?

- Ми створили це об’єднання разом з Максимом Ткаченком та Сергієм Козирем. На сьогодні відкрито та працюють 28 Хабів ГО «ВПО України» майже по всій території України. Чимало людей готові допомагати постраждалим від війни, але не знають, як це зробити. ГО «ВПО України» стало одним із провайдерів цієї допомоги. Нам вдалося допомогти більш ніж 50-ом тисячам переселенців.

Звісно, ми відчуваємо, що допомога партнерів стала менш потужною, а у пересічних громадян вичерпалися заощадження, якими вони ділилися. Але якщо ми об’єднаємо наявні ресурси, ми зможемо зробити багато корисного. У когось є зв’язки, у когось є вільний час. Це немало. Наш наступний крок - об’єднати усіх: депутатів, представників місцевої влади, волонтерів, підприємців, громадян - для спільної підтримки нужденних.

- Як ви оцінюєте роботу МФО «ВПО України»?

- Коли з фронту почали повертатися поранені, інваліди, ми зрозуміли, що необхідно допомагати не лише тим, хто вимушено покинув свою оселю, а всім постраждалим. Тому виникла ідея створити у Верховній Раді міжфракційне об’єднання, де кожен займатиметься своєю справою: забезпеченням переселенців житлом, гуманітарною допомогою, реабілітацією і протезуванням поранених тощо. Ми згуртовувалися, аби якнайшвидше просувати потрібні цивільним і військовим законопроєкти. До того ж ми, як парламентарі, контролюємо виконавчу владу, яка на місцях опікується проблемами ВПО та військових. Я вважаю, що МФО «ВПО України» за рівнем ефективності найпотужніше за всю історію ВРУ.

«Я знаю, що відповісти дітям, коли вони питатимуть, що я робив під час війни» - Руслан Горбенко

- Що дає вам сили, що надихає?

- Коли мої діти отримали подарунки до дня народження і віддали мені усі гроші на придбання дрону, це мене надихнуло.

Зараз в Авдіївці проживає 1680 осіб, з яких близько 80 – діти. Щоб допомогти своїм родинам, вони продають власні малюнки, на яких зображені українські воїни. Я купую ці картини і мене надихає бажання жити, працювати, боротися.

Є справи, про які не зніматимуть кіно, не писатимуть книг, бо про них взагалі мало хто знає. Але є найважливіше: коли мої діти запитають, що я робив під час війни, я знаю, що їм відповісти.