Чому розчарування наслідками Революції Гідності дорівнює втраті гідності
Драматичні події зими 2013-2014 в кращому разі байдуже, в гіршому разі — вороже сприйняли більш як половина населення України.
Цими лютневими днями українці відзначають третю річницю перемоги Майдану, який з середини грудня 2013 року переформатувася з руху за право бути в Європі в Революцію Гідності. Слово "святкують" тут не годиться, бо вигнанню Януковича та його найближчих соратників передував триденний систематичний розстріл активістів у центрі Києва. Тож відзначення дорівнює вшануванню пам'яті загиблих за нашу і вашу свободу.
Хотілося б із гордістю сказати, що зараз сумує за загиблими й пишається ними вся Україна. Але це не так. Опівдні 20 лютого 2014 року я особисто бачив і чув, як чоловік років за п'ятдесят, у повному розквіті сил та явно при здоровому глузді й тверезій пам'яті кричав у телефон: "Дайте мені дві години на підготовку, і за 24 години на Майдані нікого не буде!" Вже загинуло майже сто повсталих, більшість яких годилася тому дядьку в сини чи навіть онуки. Але він далі жадав крові й справді міг би очолити взвод "тітушок", якби йому дали. Перехожі знали, що відбувається в центрі їхнього міста і їхньої країни, чули вигуки обуреного товариша, відверталися і квапилися у своїх справах. Двома днями раніше, коли на Інститутський почалася спровокована тодішньою владою бійня під час анонсованої мирної ходи, ровесники тих, кого вбивали й калічили, танцювали на дискотеці в одному з нічних клубів на Оболоні, і навряд чи в одному.
Огненная баррикада на Грушевского-3
Reuters
Згадую зараз це, аби ті, кого обурюють подібні факти, не дивувалися висновкам опитування, проведеного наприкінці грудня 2016 року Київськими міжнародним інститутом соціології на замовлення ГО "Детектор медіа". Згідно з результатами, події, що відбулися взимку 2014 року в Києві, названі незаконним збройним переворотом. Так вважають 34,3% респондентів по всій Україні. Найбільше погодилися з такою тезою на Півдні (51,1%) та Сході (57,3%) країни. Проте не варто вважати такі результати наслідками, вірніше — відсутністю позитивних наслідків, на які очікували люди після перемоги Майдану. В жодному разі не маємо тут справу з розчаруваннями. Якщо вважати згадану вибірку репрезентативною, картина мало чим різнитиметься від тієї, яку ми мали під час Революції Гідності. А саме: більше третини наших співгромадян вважають себе зрадженими та ображеними. Сотня полеглих і більше тисячі скалічених клали життя та здоров'я без урахування інтересів тих самих 34-х відсотків.
Коли дивитися ширше, побачимо сумну картину. Драматичні події зими 2013-2014 років у кращому разі нейтрально, тобто — байдуже, а в гіршому разі — вороже сприйняло більше половини населення України. Ми не можемо казати про всенародне повстання проти бандитського режиму, якщо загальна кількість активістів, разом із тими, хто носив продукти, збирав кошти та допомагав революційним "передовим" у інший спосіб, реально становить від 5 до 6 мільйонів дорослих українців. На четвертому році справді нового, густо замішаного на горі, втратах і крові нашого життя: щонайменше мільйонів 15 українців не приймають того, що сталося на Майдані, як свою персональну перемогу і шанс змінювати країну на краще. Це треба зрозуміти, усвідомити й, на жаль, прийняти.
Для мешканців пострадянських країн є лише одна умова, за якої вони радо приймуть будь-які зміни в державі, громадянами якої вони є. Тут давайте згадаємо кінець 1991 року. 1 грудня відбувається Всеукраїнський референдум, участь у якому беруть 84,18% всіх виборців, з яких 90,32% підтверджують "Акт проголошення незалежності України". Попри те, що майже 10% виборців вочевидь не погоджувалася з новим курсом вчорашньої "союзної республіки", і це, на секундочку, близько мільйона громадян станом на той момент, підтримка власної незалежності виявилася значно більшою, аніж підтримка Майдану. Хоча революційні події зими 2013-2014 років фактично стали іспитом на легітимність референдуму 1991-го.
Нинішні настрої щодо результатів Майдану один в один відповідають суспільним настроям 1993-1994 років. Згадайте або принаймні зверніть увагу: саме тоді Донбас почав уперше вимагати почути себе. Протестна бацила поширилася на всю країну, а причина банальна: народ збіднів. Місячна платня бюджетника дорівнювала 3 доллари, ще й отримував він її купонами, неповноцінною валютою, "недогрішми". Звісно, поруч із доларом та німецькою маркою котувався російський рубль, що чим далі, тим частіше провокувало невтішний висновок: ось, мовляв, держава. Все у неї добре. А ми, українці, хотіли незалежності, бо думали — нам усім дуже скоро піднімуть зарплати. Чи взагалі роздадуть на одну особу частку легендарного скарбу гетьмана Павла Полуботка.
Виглядає, від самого початку проголошення державної незалежності переважна більшість населення України сприймала процес як крок до наповнення власних кишень та гаманців. Протягом 1992-го цього не сталося, і 1993-й логічно став роком розчарувань. Аналогічну картину мали після "помаранчевої революції". Відверто проросійський Янукович асоціювався з російським рублем, котрий в Україні є вільно конвертованою валютою і з яким та по який виїхати легше, аніж по долар чи недавно введений євро. А рубль, відповідно, обіцяв стабільність. Натомість Віктор Ющенко за кілька місяців свого президентства знову розчарував більшість: ніби відмовилися від швидкого зближення з Росією, ніби впевненіше заговорили про європейську перспективу, тим більше — святкуємо перемогу добра над злом. Але грошей у кишенях більше не стало.
Всякий, хто сьогодні не приймає перемогу Майдану чи розчарований наслідками, найперше сумує за "не таким" курсом долара й стабільністю, передусім — фінансовою. Простіше кажучи, втеча Януковича і курс на Захід одночасно не зробив багатими мільйони тих, хто дивився Майдан по телевізору. Між тим люди повстали й пішли на смерть не заради збільшення зарплат. Їх вело під кулі гостре відчуття справедливості й власної гідності. Тому всякий, хто каже — все було даремно, просто забув, як жив до 1 грудня 2013 року. А отже, втрачає власну гідність.