Борис Кушнірук. Навіщо нам потрібні транші МВФ?
Якщо раніше кошти Міжнародного валютного фонду ділились і йшли на покриття дефіциту державного бюджету, то зараз вони йдуть повністю лише в резерви Національного банку. Сказати, що вони потрібні тут і зараз — ні, у нас резерви покривають місячний дефіцит торговельного балансу і таким чином з точки зору міжнародної практики у нас все більш-менш нормально. Але. МВФ виступає таким собі фронтменом Заходу у відносинах з Україною. Таким чином, коли ми припиняємо співпрацю з МВФ, то це означає, що ми ставимо на заморожування співпрацю взагалі переважно із всім західним світом. А це і ЄС, і США, і Світовий банк, і ЄБРР — це ті основні донори, які нам допомагають. Якщо брати ЄС і США, то ті кошти, які вони дають, вони йдуть у вигляді безповоротної допомоги Україні, а кредитна допомога вже йде в бюджет. Таким чином, крім того, що припинення співпраці з МВФ зупиняє надходження валютних коштів, ми встаємо перед проблемою, що у нас не буде коштів, які мають піти у бюджет.
Крім того, важливо розуміти, що в 2019-2020 роках у нас доволі значні виплати по зовнішній заборгованості. І виконати ці виплати ми зможемо тільки у випадку, якщо ця співпраця буде відбуватися, і не тільки з МВФ, але і з усіма нашими партнерами. Тому якщо брати ситуацію на сьогодні протягом півроку, то нічого страшного не буде, якщо ми цих коштів не отримаємо. Але якщо це буде повна зупинка співпраці, то тоді це буде негатив. Це перша позиція.
Друга позиція. Потрібно розуміти, що і питання антикорупційного законодавства, і питання приватизації, і ціноутворення на газ — це питання не МВФ, це наше внутрішнє питання. І ми не можемо їх не вирішувати, тому що їх невирішення створює нам тут внутрішні проблеми. Хоча переконаний в міфологізації історії з Антикорупційним судом, але є міф, що, мовляв, як тільки він з'явиться — одразу всіх корупціонерів ми посаджаємо. Є така наївна з цього приводу думка, але поки цей суд не буде створений і поки всі не зрозуміють, що це теж міф, буде звучати з вуст, що це головне, що зупиняє нашу нестримну боротьбу з корупцією.
Якщо ми говоримо про приватизацію: це дуже суттєвий показник реального бажання влади боротися з корупцією. У нас тільки три тисячі державних підприємств, не кажучи вже про комунальні. І зрозуміло, що якщо в Україні є таке джерело корупції, то ні про що говорити не можна. І недарма у нас багато скандалів було пов'язано не так з бюджетними коштами, як з коштами державних підприємств. Масова приватизація не тільки залучає інвесторів, вона ще прибирає зони корупції. Боротися потрібно не з корупціонерами, а з тим, що породжує корупцію. Якщо ви не приберете зони корупції, то в такому випадку ви ніколи не вирішите проблему боротьби з корупцією.
Тому питання, чи буде припинена співпраця з МВФ — чесно кажучи, не потрібно зарікатися. Досвід цих років показує, що скільки б не було прогнозів, щодо того, що цій владі вже ніхто не довіряє і їй ніхто кредитів не дасть, в результаті маємо Угоду про асоціацію, безвізовий режим, надання Україні летальної зброї. Тобто ми бачимо, що багато разів були прогнози, що Україну здали, що Україні не довіряють, не довіряють її Уряду і президенту, а потім виявляється, що це не так і що співпраця продовжується. І більш того, ми рухаємось вперед. Не так швидко і не так успішно, як хотілось би, але рухаємось. Тому поки що принаймні немає підстав казати про те, що співпраця припинилась.
Ця влада вперше виявилась рекордсменом з точки зору того, скільки ми отримали траншів МВФ, тому що всі попередники припиняли співпрацю на першому-другому транші. Тому, умовно кажучи, тут питання полягає в тому, що ця влада, попри некомпетентність деяких політиків, за допомогою суспільства, громадськості, міжнародних організацій, внутрішніх переконань рухається вперед.