Лариса Скорик. Крики і тупотіння українців
Аксіомою є те, що масові протести, особливо коли вони керуються і проплачуються зверху, відбуваються тільки тоді, коли люди достатньо пристойно живуть. Мова не йде про якісь багатства, але у всякому разі, коли люди не виживають, але відносно забезпечено живуть і хочуть ще краще. Ось тоді найлегше людей підняти. А коли вони живуть так, як тепер, то їх вже ні на що не піднімеш, тому що у них думка, як би прожити завтра-післязавтра, як дістати ліки, як оплатити лікування тощо.
Візьмемо для прикладу киян. Останнім часом жителі столиці дуже сумно виглядають, вони частіше за все погашені і невеселі. Але з киянами насправді і так все зрозуміло: чого вони хотіли? Вони що думали, що той самий проїзд у громадському транспорті та метро буде дешевіти? Вони думали, що про них будуть дбати, щоб їм було краще? Сміхота та й годі!
Те саме стосується того, як докорінно змінився Київ. Як архітектор, можу сказати — фатально. Безконечні ящики, які ставлять вдовж і поперек. Міська влада настільки запаскудила місто, що, як сказав мій знайомий закордонний архітектор, коли побачив схили Дніпра: “Ну і що тепер з усім цим робити? Мабуть, можливе лише точкове бомбардування, причому дуже прицільне”.
Що стосується перейменування вулиць, то тут і говорити немає про що. Коли не можуть людям запропонувати ніякого хліба, то пропонують видовища, і якраз це було розраховане саме для такого роду видовищ. Однак, поки що ці видовища для дуже жебрацьких жебраків.
Маємо те, що заслужили, тому що достатньо лише подивитися, як ми себе вели зі спущеною Богом зіркою з неба — з незалежністю – без практично жодних наших зусиль. Ще тоді треба було цим скористатися і зберегти країну хоча би в тому статусі, в якому вона була з точки зору її економічних можливостей і людських ресурсів. А тепер … скільки ж в нас тепер людей? Хто робив перепис населення? У нас фактично залишилось дуже мало до тієї цифри 17 млн, про яку мені в 1992 році говорив Збігнев Бжезинський.
На превеликий жаль, після всього цього, що ми зробили з можливістю мати нормальну незалежну державу, яка б потихеньку вставала на ноги, бо її ж не було фактично вісім століть, важко чимось зарадити. Можна було якось випорскуватися, але от недоліки, яких безліч і які множаться, та ж сама корупція, — все це не можна побороти на вулицях криками і тупотінням. Просто треба мати розум в голові. А Бог, якщо хоче покарати, то відбирає клепку. Бог набагато більше знає, ніж люди, на що вони заслуговують.
Людей жаль, які не можуть лікуватися, жаль тих нещасних діточок, які вмирають від онкології, які б могли жити, тому що на ранніх стадіях можна їх вилікувати абсолютно. Мені жаль і тих, хто скакали на Майдані, а тепер говорять, що їм погано, якщо у них немає що їсти, якщо вони вмирають. Але тут нічим не зарадиш, адже ми це все заслужили.