Степан Гавриш. Квартал. Перезавантаження
Можливо, у Володимира Зеленського склалося тверде переконання, що обрання його президентом України стало результатом його особливої харизми, відомості, особистих якостей і, ще, невикопаного потенціалу. Як наслідок тривалого вживання в образ президента Голобородька – «Слуги народу». На відміну від «авантюрного рятівника» Петра Порошенка, «справедливого дона» Віктора Януковича і «месії» Віктора Ющенка.
Як не дивно, у них є одна загрозлива для еволюції держави, риса – розрахунок на благоприємні випадковості, неконтрольовані сили та містичну віру в унікальність своєї місії. Без прагматичної опори на професіоналізм, знання і чесне служіння національному інтересу. Тому, кожен новий президент, ламаючи політику управління попередника, намагається керувати державою, входячи, швидше, із особистого досвіду, аніж накопичених сучасним світом знань і технологій прогресу. Держав і націй.
Ющенко оптимістично вірив, що навколо української ідеї сформується політична нація українців. Непохитних патріотів і вільних європейців. Саме він визначив основні фундаменти на яких мала би будуватись національна самосвідомість та ідентичність одного із найстаріших європейських етносів – фундаментальний рух в ЄС і НАТО, визнання Голодомору геноцидом як лінія розриву із генотипом радянськості та втечавід Росії, відновлення національної історичної пам’яті: від Київської Русі - через Козацьку Добу аж до Крут і визвольного руху ОУН-УПА. Йому важко дорікнути в невдачах, бо тяжке отруєння діоксином змусило боротися за власне виживання.
Віктор Янукович, не без допомоги «любих друзів», з благословіння Москви і її церкви, легко приватизував державу, перетворивши її у високодохідний ресурс.Найперше для донецького клану. Він кинув виклик олігархам і суспільству одночасно. Останнє не витримало і вийшло на Майдан.
Поки парламентська опозиція домовлялась з Януковичем про розподіл активів в управлінні країною, пассіонарії, після молитв патріотичних священників, атакували Банкову, оточену озброєним до зубів «Беркутом». Порошенко тихо вів переговори з Європейськими лідерами і американським посольством. Здача Криму наляканими політиками і його анексія Москвою змусила українців обрати Порошенка уже в першому турі. Він вміло використав їхній страх для управління країною і особистого збагачення, перетворивши кланову олігархію в ліберальну, що ховалась за химерним демократичним фасадом. Він вважав, і вважає себе до цього часу неперевершеним гравцем, бездоганним інтуїтером і креативним політтехнологом, котрий ніколи не спочиває. Порошенко програв з тріском вибори посередньому актору. І не зрозумів чому. Він й до цього часу вважає себе національним лідером і щодня, не втративши запалу та ентузіазму, намагається формувати порядок денний у внутрішній та зовнішній політиці. Емоційно, креативно, жорстко, маніпулятивно, сміливо. Не відчуваючи жодного супротиву і загрози. Користуючись тим, що новий президент практично повністю присів на його основні стратегії та технології.
Головна проблема і головна біль для Зеленського – це Мінськ. Точніше Мінські сепаратні протоколи. Сумнівної легітимності і нератифікаційні. Порошенко насміхається над президентом Зеленським в інтерв’ю УП: «Альтернативи Мінську так не запропонували. І знаєте чому? Тому, що її нема і тепер, коли простір для маневру значно ширший. А в ситуації п’ятирічної давнини не було й поготів». Чиста маніпуляція. Були Будапештський меморандум за підписами Глав основних ядерних держав, Великий договір з РФ 1997 року, документи «Біловезької пущі» і ще десятки двосторонніх угод із РФ та міжнародних Конвенцій які дозволяли президенту спертись на прозорі механізми міжнародного права в протидії агресору. Все це Порошенко свідомо викинув у смітник, почавши переговори безпосередньо з терористами за посередництва Москви-Парижу-Берліна в Мінську. У цій же розмові з УП Петро Порошенко не заморочується на цьому аналізі і не говорить чому він вийшов із цивілізованого поля міжнародного права. Він також жодним словом не згадує, що до Мінська у квітні 2014 року американці на чолі з Держсекретарем Керрі, головою євродепломатіїЕштон і нашим в.о. міністра ЗС Дищицею реально відтворили Будапештський формат переговорів щодо гарантій територіальної цілісності України в протистоянні з Лавровим. Тобто з Москвою. Вони чітко визначили Росію стороною воєнного конфлікту і агресором. Саме на їх основі були введені санкції за анексію Криму і рішення «про роззброєння незаконних озброєних формувань, звільнення адмінбудівель і заручників, амністію учасникам протестів, які складуть зброю».
Путін розумів загрозу продовження цього процесу. Тоді й виник диявольський план, який розробляв Владислав Сурков - вивести Україну із Женеви. Посередником став Франсуа Олланд, котрий після переговорів з Путіним запросив його із Порошенком в Нормандію. Разом із Меркель, під мантри президента Росії, вони відправили Україну в Мінськ.Для оформлення стратегії громадянської війни між українцями. В своїй книзі «Уроки влади» Олланд обходить цю тему, але на цілу главу розписує ніч у Мінську. Петро Порошенко додає адреналіну: «Так, то була одна з найжахливіших ночей в моєму житті. Однак вирішальна для того щоб стримати агресора… зупинити наступ регулярних російських військ, запобігти оточенню наших воїнів, зберегти життя тисяч людей… узгоджено спільну декларацію Нормандської четвірки… а підпис Путіна під документом означав не що інше як юридичне підтвердження очевидного факту: Росія – сторона конфлікту».
Петро Порошенко зовсім не боїться говорити на чорне – біле. І вважає, що армія його порохоботів, журналістів та відчайдушних прихильників будуть продовжувати змінювати кольори правди. У момент підготовки та підписання першого Мінського протоколу Головнокомандувач Порошенко завів українські війська, перш за все добровольчі загони, в Іловайський котел, де ми зазнали найважчих втрат і віддали Іловайськ бойовикам. Під час других Мінських переговорів Путін особисто, відволікаючись від Нормандської четвірки, керував оточенням Дебальцево. Як наслідок – ми підписали вчергове протокол з бойовиками і втратили потужний залізничний вузол в Дебальцево. При цьому, що дивовижно, жоден з учасників Нормандського формату не ставив свого підпису під Мінською декларацією. Це декілька разів підтверджував на той час Голова МЗС ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр – лідери Франції, Німеччини, Росії та України не ставили свої підписи під Мінською декларацією, але «завірили його виконання своїми словами». Правда, Петро Порошенко може заперечити: слово не горобець, вилетіло не спіймаєш. Тільки Росія не взяла на себе жодної відповідальності, як і Німеччина і Франція. Завдяки Мінську вона вийшла із воєнного конфлікту з Україною.
Така картина маслом. Для президента Зеленського.
Звільнивши з посади Глави свого ОфісуАндрія Богдана, Зеленський отримав шанс змінити свій статус: із щасливого власника лотереї переможця президентських виборів на президента України. До цього часу, саме Глава Офісу разом із Ігорем Коломойським, під пильною опозицією Петра Порошенка намагались вплинути на усі, без виключення, аспекти внутрішньої і зовнішньої політики. Це створило ланцюг криз, які важко били по 42-річному ще шоумену, який насолоджувався картинкою посади і перспективою «ввійти в історію». Богдан знав і блискуче прораховував усі слабкості президента, спираючись одночасно на непрофесіоналізм і практичну наївність вчорашніх акторів Кварталу та наближених до них осіб.
Андрій Єрмак із самого початку був чи не єдиним послідовним жорстким опонентом Андрія Богдана. Спочатку він відібрав вуха Глави держави, ставши реально головним зовнішньополітичним переговірником на американо-російському напрямку: від Джуліані до Козака. Призначення останнього Путіним замглави своєї адміністрації, закріплення за ним українського напрямку, логічно викликає гіпотезу про зміну стратегії переговорів між Москвою і Києвом: від уповноважених осіб до зобов’язаних і наділених владними повноваженнями. Так колись при Кучмі діяв тандем Медведчука-Медвєдєва в час «кризи острова Тузли», яка мала потенціал військового зіткнення. З Козаком у Єрмака склалися добрі відносини, які формувались і на особистих зустрічах.Найперше в Мінську, де вони обговорювали увесь спектр взаємних політичних питань, а найбільше – можливі сценарії «врегулювання на Донбасі». Комплементарність до свого візаві Єрмак висловив Євгенію Кісельову в його програмі на «Україна 24». Цікаво, що всезнаючий «Комерсант» негайно вийшов з постером: «В Офис президента Украинызашелпереговорщик». Якщо таким чином висловиться й Венедиктов із «Эхо Москвы», який твердо дружить із основним спікером Путіна Пєсковим, то можна буде зробити висновок, що між двома адміністраціями створена технологія переговорного процесу, яка може свідчити про вихід на новий рівень Мінського треку. По перше – Путін і Зеленський приблизно говорять однією мовою: потрібен мир, війна нікому не потрібна, можливі компроміси. По друге – оточення Зеленського все частіше ініціює ідеї примирення через поступки-компроміси Росії бойовикам Донбасу (задля утримання українського населення) і довіри до Києва та щодо відмови від пошуків стратегії відновлення дискусії відносно анексії Криму. Останній хто це підтверджує – Давид Арахамія.На «Прямому» він, чи наївно, чи емоційно-креативно, заявив про готовність «подати воду в Крим, якщо Росія відійде з усіма своїми збройними формуваннями в Ростов, а ми встановимо повний контроль над нашим кордоном»…, повністю перекреслюючи слова постпредставника Зеленського в Криму Кореневича: «ніякої води до деокупації». Що логічно і далекоглядно. По третє – Москва змінила тактику із ЄС щодо санкцій. Тепер вона не просить про їх скасування, про що заявив її представник в Євроунії Володимир Чижов.
Отже, можна передбачити, що навколо Зеленського визріває новий план завершення війни із Росією. Ключову роль в ньому може зіграти Трамп, використовуючистратегію угоди на кшталт Ізраїлю з Палестиною де Захід і Росія зберуть достатню суму за Крим і Донбас. Разом з ЄС де головним переговірником, як колись Ніколя Саркозі у воєнному конфлікті Росії з Грузією, може бутиЕмануельМакрон, який хоче скористатись Росією для відродження економічної могутності Франції на тлі кризи Євросоюзу і втрати політичного лідерства Німеччиною.
Президент Зеленський бере важкі уроки в мінливій дійсності й до цього часу помилково вважає, що може справитись із ситуацією, яка постійно кумулятивноускладнюється, покладаючись тільки на свою інтуїцію та досвід Кварталу. Закони управління державою принципово інші. Важким уроком вони проявилися не тільки у використанні України для внутрішньополітичної боротьби нашим єдиним і головним союзником – США, але й в кризі відносин з Європою, особливо, із трагедією авіатрощі українського авіалайнера в Ірані. Не кажучи уже про незрозумілі візити в Оман та до Папи Римського.
Необхідно системне перезавантаження. З долученням до управління країною найбільш здібних, обдарованих, освічених українців, західних технократів. З одночасним розвитком демократії, захистом прав і свобод людини і громадянина, лібералізацією ринків непозірної, а реальної боротьби з корупцією. Разом із професійним ремонтом судової та усієї правоохоронної системи.
Президенту Зеленському було б варто прийняти для себе, що він є породженням революційного Майдану, який жертвами скинув Януковича, котрий перетворив державу в дохідний ресурс. І який, вже без барикад і насильства, вийшов вселюдно на електоральну революцію і відмовив олігарху Порошенку управляти країною. Об’єктивне розслідування масових вбивств на Майдані неможливо покласти під сукно, оскільки «втрачені докази, документи, немає людей, немає свідків…». І справа не тільки в реванші сил які мають широку публічну інформаційно-політичну платформу в Україні. Революція – не завершена. З нею неможливо домовитись, але варто перевести її в творення майбутнього. Вона є двигуном формування української державності разом з політичною нацією. Її пускові механізми – поряд з нами. Ми їх не бачимо. Але чуємо. Потрібне перезавантаження більш високого рівня, яке творці Голобородька не могли передбачити, оскільки були далекі від анатомії державності. Держава, її інститути, системи стримувань та противаг, реформи во ім’я всіх громадян – ось цілі та цінності одночасно для президента Зеленського. У нього ще досить високий кредит довіри і впевненості, що українці вперше отримали в якості лідера хоче й не дуже досвідчену, не професійну, але чесну і порядну людину. Яка під ударами долі набирається досвіду і знань, аби ввійти разом з нами в історію світу. Проблема тільки в тому, що на це у Володимира Олександровича зовсім мало часу. Зміни вже стукають у двері.