Степан Гавриш. Порох під «Мінськом»
Хто би міг подумати у 2013, і навіть на початку 2014, що все так обернеться, розсиплеться магія 400-літнього братерства, і Росія піде з війною на українців. Що рухало Владіміром Путіним, особиста образа на Горбачова і америкосів за розвалену СРСРну імперію, чи гіпертрофована професійна звичка полковника КДБ, шукати, придумувати ворогів, а потім їх знищувати, чи реінкарнація в ньому Івана Грозного разом зі Сталіним розширювати царство (імперію), достеменно відомо не буде нікому. Чи могли ми у 2014 році не допустити війни і втрати однієї із цінних частин території України, на жаль, попри свободи дискусії фундаментально про це ніхто не досліджує.
Влада пригнічено засунула голову у пісок а суспільство скубеться і собачиться у щоденній злобі дня. Ніхто й не сказав президенту Росії, що Майдан не був державним переворотом, а лише революційною традицією українців проявляти себе як установча сила, вища будь-якої влади, і вдаватися до насильства, якщо владу над ними хочуть узурпувати. Державний переворот здійснив саме Віктор Янукович, який спочатку підпорядкував усю політичну систему одному клану, потім скасував, через корумпований Конституційний Суд, Конституцію і почав управляти «понятіями», а потім відмовив українцям у поверненні в Європу. І в Майдан Ющенка і в Майдан проти Януковича, Москва активно втручалася. Якщо першого не вдалося вбити і це ще більше об’єднало навколо нього пасіонаріїв, то другого Майдан змусив, позорно і в паніці, втекти в Ростов-на-Дону. Заздалегідь і давно підготовлену криївку. Чи могли лідери Майдану тимчасово політична влада на чолі із держателем усіх владних повноважень Турчиновим вдатись до рішучого захисту України? На це також немає зрозумілої відповіді. Попри те, рівень патріотизму українців зашкалював. До військкоматів стояли неймовірні черги бажаючих іти на фронт. Добровольчі батальйони з волонтерами почали давати гостру відсіч всіх мастей терористам-бойовикам, російським найманцям і професійним озброєним силам Москви. Що відбувалося у цей момент і що сталося з неоднозначними так званими лідерами Майдану, що вони капітулювали і віддали Донбас Росії? Очевидно можна назвати дві причини. Перша – страх перед Москвою і Владіміром Путіним персонально, який до цього часу не дозволяє Україні розслабити зашморг на шиї. Чому не направили добровольців-офіцерів спецслужб, пообіцявши кожному солідні винагороди, для ліквідації в будівлях Кабінету міністрів і Верховної Ради Криму, зелених чоловічків – офіцерів ГРУ? Чому не вивели флот із Севастопольської бухти, не перекрили танками і важкою, будь-якою, технікою дороги, злітно-посадкові смуги в Криму, і чому забрали зброю у 35 тисячного українського контингенту та заборонили йому захищати державу? Хто персонально це робив? Не ці ж люди сьогодні знову збираються повернутись у владу? Друге – несамовите бажання влади. Будь-якою ціною і будь-за-що. Чому не оголосили імпічмент Віктору Януковичу контролюючи парламент і чому не затримали його для забезпечення цієї процедури? Хто персонально домовлявся з ним і куди поділися ті шість броньованих КАМАЗів з готівкою про які писали журналісти? Без відповіді на ці питання будь-які розмови про розвиток України, відновлення її державного суверенітету та завершення війни з Росією, пустопорожні балачки.
Україною і Росією були підписані стратегічні документи, від початку розлучення за ініціативою РФ, Великий договір та сотні інших міжнародних договорів, якими Кремль гарантував Україні недоторканість, відмову від воєнної агресії і вирішення усіх питань виключно мирним шляхом, та політичні, економічні, гуманітарні свободи. Плюс Будапештський меморандум підписаний президентами Єльциним і Кучмою разом з лідерами США та Великої Британії до якого приєдналися Пекін та Париж протоколами. Чому жодна із влад не звернулася до цього часу до Міжнародного суду ООН, в ЄСПЧ, чи до трибуналу, який міг би бути створений ООН у цьому випадку із скаргою на Росію щодо невиконання нею чітких та імперативних юридичних зобов’язань відносно України? В тому числі і виконання норм Будапештського меморандуму, ініціатором якого виступала Росія? Що тут більше, того ж генетичного страху перед історичним поневолювачем, набутою меншовартістю, чи хитромудрістю та продажністю в українського правлячого класу, який діє в інтересах найперше олігархів? Саме вони вважають себе власниками держави, всіх її активів і всього сущого, що в ній є. Саме вони контролюють основні фінансово-економічні потоки, абсолютну більшість мас-медіа, фінансують політичні фракції у Верховній Раді і аж до найменшого села.
Врешті, американці прийшли на допомогу розірваній Україні і наляканому Києву. Запросивши разом з баронесою Ештон міністра Дещицю, Держсекретар США Джон Керрі сів у Женеві навпроти Лаврова 17 квітня 2014 року. В зв’язку з анексією РФ Криму. Тоді і були введені перші і стратегічні санкції проти Москви, які діють і до цього часу. Якщо би українські майданні можновладці серйозно підтримали цей процес, ми повернулись би до відповідальності Росії за свої міжнародні зобов’язання. Тобто, найперше, у формулі Будапештського договору. Можна не сумніватися, що Путін єдиний раз серйозно злякався. Перед ним замаячив міжнародний суд на тлі шокованого зламу міжнародного порядку світом. Що сталося у цей момент? Хто переконав Петра Порошенка піти на радикальну зміну з Женеви на Мінськ? Про що він думав, коли вигнав американців, єдиних спроможних протистояти Росії і найбільш відданих наших союзників по відстоюванні державності, і ні разу цього не пояснив? В Нормандії все було організовано Оландом по домовленості з Путіним. За 15 хвилин Порошенко зламав стратегію Вашингтону взяти Москву у залізні лещата і випустив Путіна на волю. Теоретично можна назвати три версії чому так сталося. Перша – Порошенку будь-за-що потрібно було визнання Москвою його обрання президентом в умовах далеких від конституційного порядку, разом із збереженням власного бізнесу в Росії та певних гарантій, що Москва буде задоволена Кримом і Донбасом. Путін такі гарантії дав. А спроби створити ХНР, окремо Одеську республіку як і південні республіки разом із залишками Донбасу - це лише волевиявлення «русскоязичных украинцев». Друга – компромат. Важкий, який неможливо подолати і який був здатен припинити політичний маршрут Порошенка. У винагороду – перший варіант. Третя – страх та відчай перед конкретною загрозою, шантаж почати реальну війну з Україною «за 24 години захопити Київ». Плюс перші дві в додаток. Як мінімум пояснювати все це тим, що Будапештський меморандум це папірець і нічого не вартий, а Мінськ зупинив російську навалу, годиться лише для хоспісу інфікованого коронавірусом.
Хто готував перший і другий Мінські протоколи? Із перехоплених листів Суркова кіберхакерами в цьому процесі приймали участь й представники української сторони. Навіть МЗС. Чи давав їм директиви Петро Порошенко і які? Мінськ не зупинив війну, не привів Київ і Москву до сталого переговорного процесу, а лише юридично оформив її новий статус як громадянського конфлікту між українцями. Якщо в Женеві Москва була однозначно агресором, який підірвав світовий порядок, то Порошенко в Мінську подарував Владіміру Путіну мантію миротворця. Мінськ не заморозив конфлікт, а створив усі умови для ведення її в режимі низької вогневої інтенсивності, яка не вщухає і в якій немає ніяких правил. Таким чином, саме Порошенко вивів Україну із режиму Женевських конвенцій про війну, військовополонених, вбитих і поранених. І, далеко не останнє. Мінські угоди розв’язали Москві руки і перетворили її збройну агресію в новий тип війни – гібридну, в якій вона постійно вдосконалює, випробовує, синхронізує все нові і нові способи руйнування української державності. І не тільки. Завдяки досвіду війни в Україні, Кремль вдосконалює свою гібридну агресію в Сирії, Лівії, Венесуелі. Разом із Великою Британією, де офіцери ГРУ нападають і вбивають, в тому числі, і громадян Великої Британії, ФРН і Австрії, де офіцери ФСБ ліквідовують ворогів Москви або її друзів, США, де Росія тривало веде кібервійну, провокуючи холодну громадянську війну між собою. У президента Зеленського не так вже й багато можливих стратегій. Спадщина п’ятого президента, швидше за все, для нього може виявитись фатальною. Навіть якщо би не було виклику пандемією коронавірусу. Зосередитись на реформах, якщо навіть припустити, що президент здатен до їх впровадження, він не зможе до того часу, поки не буде вирішене питання війни і миру з Росією. В Мінську – Нормандський формат не дає ні одного шансу добитися тут якогось результату. Це двосічний меч в якому немає руків’я. Візьмеш за один кінець, підеш на поступки Москві в реалізації Мінська, повстане Україна. На це цілком може розраховувати і Кремль, оскільки можна буде ввести миротворчу армію на її територію. Візьмеш за другий кінець, почнеш воювати з ОРДЛО, Москва мобілізує воєнний контрнаступ проти української армії, хворої тривалим окопним синдромом, яка знаходиться у природньому котлі. За її спиною немає ані резервної армії, ані підготовлених батальойнів тероборони, ані добровольчої армії. Як і немає для стратегічних цілей сучасних озброєнь і воєнних технологій. Тому, Володимир Зеленський, який браво кинув виклик Владіміру Путіну в змаганні капітанів команд КВН на старті свого мандату, зараз стоїть за кулісами, закривши очі і боїться вийти на сцену. Мінськ – брутальний і антиукраїнський, Меркель восени піде, і їй не до Нормандії, бо наступника їй немає, Макрон найшвидше програє Філіппу, нинішньому меру Гавра і ще недавньому прем’єру, Трамп вимагає служіння йому в боротьбі проти Бйдена, Путін обнулився і може робити що завгодно. Світ перевернувся. Тому, президент Зеленський вирішив почекати. Потанцювати, походити колом, трішки потупотіти ногами, зробити пару селфі і випускати відосики. Слава Богу, українці терплячі, Шмигаль щось робить, НБУ понижує курс гривні до призначених 30 за долар президентом, монобільшість «слуги народу» стоїть корабельною сосною, Єрмак тягне мінського воза з квадратними колесами, а якісь експерти чи аналітики, доморощені та не дуже, переконують Володимира Олександровича, що Путін таки піде, а обнулення йому потрібне для унеможливлення боротьби за його крісло. Можливо. Але у Владіміра Путіна, навіть не заглиблюючись у Юнга з Фрейдом, вже чітко сформовані риси неосталіна. Того винесли. Таким чином цей варіант поганий і найгірший. Бо Москва розширює гібридну агресію, використовуючи нарощування вогневого тиску на Україну по лінії розмежування, особливо після ультиматуму, який Київ проігнорував, арештами і катуваннями українців в ОРДЛО і Криму, інформаційними атаками на мізки гречкосіїв через скуплені медіа та розширення політичної активності офіційних агентів Кремля. Що робити? Сценаріїв – два із найбільш прийнятних. Поряд з Мінським процесом почати паралельний, інший, який би обов’язково повернув американців. Навіть якщо переможе Байден, який зараз в соціології залишив на цілих 10% позаду Трампа, то не факт, що він автоматично почне з того, що надасть Києву статус союзника США поза НАТО, чи збільшить воєнну допомогу, чи натисне, аби Києву швидко надали ПДЧ щодо Північноатлантичного Альянсу. Чи стане до того часу президент Зеленський зі шпагату в який він сів через невдалу дипломатію з Вашингтоном, чи забули у Вашингтоні образу на Петра Порошенка за Женеву – наразі невідомо. Але американці точно стоять на стороні України і готові битись. Треба цим скористатись. Для цього потрібно відновити інституційну ефективність нашого МЗС і перестати йому давати пігулки, які перетворили його у пасивних споживачів бюджету. Другий – схожий, але більш рішучий. Організувати, на манер Дейтенського процесу, прямі переговори при міжнародному посередництві з Москвою. Наприклад через колишніх президентів Буша, Клінтона, Обами, прем’єра Тоні Блера та інших, відмовити яким Путін у пошуках виходу з Україною не зможе. При цьому перетворити Шредера з нинішнього яструба в мудрого ворона. Одночасно зосередити всі зусилля на реформі ЗСУ і їх посилення по стратегічній лінії Ізраїлю. У нас значно більше для цього можливостей аніж було у цієї маленької, окутої навколо ворогами держави в 50-х роках, коли Ізраїль почав своє відродження. Для цього потрібна воля, патріотизм, рішучість і стратегічний розум. З цим ніколи не родяться, але набувають, якщо перетворити лідеру боротьбу за державність як місію.
Це лише тези роздумів. Можливо далеко не ідеальні. Але нам треба обов’язково про це говорити. Інакше будуть розмовляти за нашою спиною люди, які ще вчора насміхались над недолугою владою і нашими тупими звичками.