Костянтин Єлісєєв. Про проект Стратегії зовнішньополітичної діяльності України до 2024 року
Те, що Стратегія нарешті з’явилася, це гарна новина. Тепер буде зрозумілішою логіка зовнішньополітичних рухів Києва. Ключові речі зафіксовані. Змін у зовнішньополітичному курсі не передбачається. Україна чітко декларує приналежність до Західного світу, прагне стати його невід’ємною частиною через інтеграцію до ЄС і НАТО, протистоїть агресії Кремля, розкриває торговельно-інвестиційний потенціал, захищає законні права і інтереси українців за кордоном. Все це правильно.
Водночас, документ все ще залишається сирим. Його головний недолік - легка відірваність від реалій, що можна підкоригувати до розгляду документа на рівні РНБОУ:
1- Зовнішньополітична діяльність України не може будуватися у вакуумі чи відриві від геополітичного контексту ближчих років. Останній чітко задають США, де президент Байден оголосив глобальний демократичний похід, зокрема за права людини. За експертними оцінками кількість демократичних країн нині є меншою за кількість авторитарних. Цей сигнал привіз президент Байден в Європу, гуртуючи демократії для відсічі тенденцій авторитаризму. Було б логічно, якби і в засадничому документі України цей елемент знайшов відображення з акцентом на амбіцію Києва бути маяком демократії у регіональній боротьбі. Зрештою, це про протидію російським гібридним впливам.
2- Боротьба з корупцією упевнено переміщується у царину зовнішньополітичну. З легкої руки американської адміністрації тема корупції заграла новими фарбами і віднині подається як зброя автократів проти демократій. Для Києва буде помилкою упустити цей тренд. Одним з головних завдань української дипломатії на ближчі роки мало б бути забезпечення повноцінної участі України у всіх форматах і майданчиках, де ця тема набиратиме конкретних форм. На західних радарах антикорупційної боротьби Київ має бути позначений “своїм”, не “чужим”.
3- У проекті Стратегії правильним було б зафіксувати пріоритетом деокупацію українських територій і відновлення територіальної цілісності держави. Тоді б серед дипзусиль знайшлося місце і для зміцнення міжнародної коаліції єдності і солідарності з Україною. І для політики міжнародної ізоляції РФ. І для розбудови оборонного та безпекового партнерства України. І для міжнародної місії ООН для Донбасу (подана у тексті не в тому блоці). І зрештою для Мінських домовленостей, про які в документі ані слова. До речі, визначати “політику щодо Росії” пріоритетнішою за інтеграцію України з ЄС чи НАТО є явним і точно безпідставним авансом, що потребує коригування.
4- З огляду на середньостроковий характер Стратегії (до 2024 року), занадто амбітним є блок “цілі зовнішньополітичної діяльності”. Вони подані з явним перебільшенням, адже серйозно розраховувати на членство України в ЄС чи НАТО, чи притягнення РФ до міжнародної відповідальності саме до 2024 року виглядає як мінімум “самовпевненим”. Адекватнішим було б говорити про План дій щодо членства в НАТО та, умовно, про створення сприятливих умов для подання заявки України на членство в Євросоюзі. Тоді у 2024 році можна буде перевірити чи впоралася дипломатія з поставленими завданнями. Важливим було б також зафіксувати роль МЗС у підготовці державної консолідованої претензії проти держави Росія як агресора за скоєні злочини на території України.
5- Кілька політичних позицій слід зафіксувати і щодо згортання участі України в угодах СНД, можна з перспективою до 2024 року.
6- Упущенням є відсутність окремого блоку про сусідство. Кордон належить до ключових атрибутів державності, і для України цей вимір має пріоритетне значення. Принциповим було б позначити ціллю дипдіяльності забезпечення безпеки кордону уздовж всього периметру. Тим більше що саме тут в останні роки проблем побільшало.
Як висновок: стратегія зовнішньополітичної діяльності має бути документом з продуманим до дрібниць викладом політичних підходів, інструментом впливу і здорового тиску на інших міжнародних акторів. В іншому разі він ризикує залишитися формальним, для галочки. В умовах численних викликів перед Україною це була б невиправдана розкіш.