Володимир Сонюк. Чому вони досі підтримують Зеленського і ненавидять Порошенка та чи варто П’ятому Президентові повертатися у руки кривосуддя?

Це – велика тема. Для нас, українців – наріжна. У розгадці першого запитання, винесеного в заголовок, лежить і відповідь, і пояснення улюбленого нашим людом питання: «чому ми так погано живемо?» А також – цікавого більш вузькому колу: чому ніяк не можемо збудувати свою сильну, стабільну, по-справжньому українську державу?!   

 Розберемося по-порядку. 

Так, Зеленський справді вражаюче «упав». З рейтингу, який зашкалював за 70 % у перші півроку правління до 20 з чимось відсотків зараз – зменшення трикратне. Як і в його «партії» (в кавичках, бо партією це й досі назвати не можна – є назва, є лідер-кумир, є керівники, але досі практично немає членів – за зізнаннями декого з самих «Слуг», формальних носіїв партквитка не більше тисячі чоловік) – з 43,16 % на дострокових парламентських виборах влітку 2019-го до 15 з чимось відсотків сьогодні. 

У той же час, у будь-якого стороннього спостерігача, який би раптом дізнався всю історію провалів президента Зеленського та його команди за час при владі, обличчя мало б витягнутись на всю та очі повилазити з орбіт – від повного нерозуміння секрету політичної живучості цього «найнеполітичнішого» політика в новітній історії України. Незважаючи на суцільний непрофесіоналізм, корупцію та відверту зраду національних інтересів «зеленою» компанією та її лідером особисто, його, Зеленського, підтримка в народі залишається вищою, ніж лідера опозиції Петра Порошенка. Людини, яка протягом 2014-2019 років, будучи президентом, врятувала українську державу від знищення російською військовою агресією, та відчайдушно захищала і захищає інтереси України та українців з тих пір, будучи вже не при владі. 

Найгрубіші провали Зеленського і компанії, нагадаємо – це свідомий «злив» операції по впійманню російських військових злочинців – так званих «вагнерівців», повний провал в боротьбі з епідемією коронавірусу (Україна зайняла одне з перших місць в світі по смертності, та останнє в Європі – по темпах вакцинації. Через злочинну бездіяльність влади на чолі з Зеленським по приборканню епідемії життям поплатилися, за різними даними, від дев’яноста п’яти до двох сотень з лишнім тисяч українських громадян), відверте розкрадання бюджетних ресурсів на мільярди доларів (зокрема, під брендом «Велике будівництво»), формально виділених на боротьбу з епідемією, вседозволеність олігархів, починаючи зі спонсора президентських виборів Ігоря Коломойського у пограбуванні країни, тиск на прокуратуру, суди та інші правоохоронні органи, в тому числі з вимогою фабрикації справ проти опозиції (остання навіть формально не законно виписана Петру Порошенку підозра від Генпрокуратури – найяскравіший тому приклад), перетворення підпорядкованих президентові виконавчих органів влади (найперше - РНБО) на позазаконний суд з продажем вироків зацікавленим особам, суцільна корупція та хабарництво у підпорядкованих першій особі вертикалі, злочинна заборона нашим військам на фронті відкривати вогонь у відповідь та наказ здавати українську територію ворогові, особиста вина Зеленського у загибелі сержанта-розвідника Ярослава Журавля, кримінальне переслідування захисників України, волонтерів, урізання постачання армії всім необхідним у військовий час, повний провал зовнішньої політики в цілому та сформованої попереднім президентом антипутінської коаліції зокрема, постійне підігрування агресору – Росії (аж до недавньої заяви про наміри організувати референдум про статус Донбасу, Криму та щодо «закінчення війни») - список можна продовжувати до безкінечності. 

І при цьому всьому мало не четверть українців продовжують підтримувати цього президента! В чому ж справа???

Безумовно, скидати з рахунків ефективність московської пропаганди, яка у різних формах ллється з екранів телевізорів основних каналів, але так чи інакше зводиться до однієї мети – знищення авторитету головного і найбільш спроможного опонента Путіна і всього російського імперіалізму в Україні, п’ятого Президента України Петра Порошенка, в жодному разі не варто. Як і природну наївність українців, готовність і величезну охочість наших співвітчизників слухати гарні казки-обіцянки з екранів, абсолютно не задумуючись над реальністю їх втілення в життя (чого лише варті обіцянки тоді ще кандидата в президенти В.Зеленського платити вчителям зарплати по 4 тисячі євро на місяць та обіцянки його віп-агітатора – єкс-президента Грузії Михаїла Саакашвілі про те, що варто відсторонити Порошенка від влади, і всі пенсії в Україні миттю виростуть у кілька разів?!) 

Однак є тут щось іще – окрім пропаганди та наївності, певні риси характеру українців, нашої ментальності, глибинного світосприйняття та прихованої, майже на рівні підсвідомості політичної ангажованості, які зробили можливими таку дивовижну метаморфозу політичних настроїв народу – коли свого де-факто рятівника люди стали ненавидіти, а руйнівника власної держави та по-суті, губителя сотень тисяч життів – «уперто» любити, та всіляко виправдовувати. 

Що ж це за риси? Основних їх, як мінімум, п’ять.

Несприйняття сильного лідера - перша. 

Століття бездержавності наклали на нас, українців, дуже калічний ментальний відбиток. У вигляді категоричного заперечення будь-якої влади, будь-якого авторитету, будь-якого керівництва. Воно й зрозуміло – оскільки довгий час влада була чужою, наші предки виживали, всіма способами уникаючи її впливу. Однак інстинкт, корисний в умовах ворожої окупації, надзвичайно шкідливий в умовах, коли влада своя, і треба самому її організовувати, а не боротися з нею. Ця схильність до анархізму, або як її в двадцятих роках 20-го століття стали називати «махновщина», оця установка «мені ніхто не указ!», вже коштували українцям поразки в національно-визвольних змаганнях століття тому, коли нація відмовилася підтримати сильного та патріотичного лідера – гетьмана Павла Скоропадського, натомість в особі центральнорадівців-соціалістів пішовши домовлятися з Москвою. В результаті отримала кінець державності, кілька голодоморів, незліченні репресії та кілька десятків мільйонів жертв. 

І Порошенко – це ідеальний об’єкт ненависті для махновців-анархістів. Блискучий організатор, керівник, переговорник і дипломат, він впевнено бере до рук кермо у будь-якій справі, за яку береться. Він – «системний» організатор системи, при його лідерстві у жодного доморощеного чи заїжджого «махна» («гриця», «саака» чи ще якогось підпідложного «гнапа») немає шансів творити, «що попало». Та що там гриці-сааки – Порох самих Коломоя з Ахметом та дрібнішими «пузатиками» по закону жити вчити почав. Остаточно, правда, навчити не встиг – «принциповий» нарід вмішався та не дав. 

Зрозуміло, що у безпринципних гетьманців-махновців такий чоловік на чолі країни викликав нестримне роздратування, у дрібноти, - в тих, хто сам в житті нічого не досяг, недовіру, інстинктивний страх і як їхній прямий наслідок – ненависть. Котра легко підживлюється зусиллями контрольованих «гетьманцями» та північним сусідом медіа. 

Один мій колега – цілком пристойний журналіст начебто «патріотичного» світогляду незадовго до минулих президентських так мені і сказав: «Порошенко занадто розумний, у нього все виходить, тому я йому не довіряю». 

Заздрість - друга. 

На жаль, це одна з наших корінних національних рис. Ми, українці (вірніше – багато хто з нас – на щастя, не усі) вперто не бажаємо бачити на чолі країни того, хто набагато успішніший за нас, хто сам створив те, що для 99,999% народу видається абсолютно неможливим – власну бізнес-імперію. Люди, які самі не можуть в силу відсутності здібностей до цього, а найбільше – вольових якостей та працелюбства заробити мільйони твердо переконані, що чесним шляхом їх заробити не можливо. І радісно підхоплюють байки із «Раша-ТВ» та «Коломойський-ТВ» про «баригу», про «наживається на крові» і т.д. А також – не менш радісно віддаються мріям про «Іванушку-дурачка» (простого вчителя), який не розумніший за пересічного невдаху, не сильніший за нього з точки зору здатності організовувати оточуючих, і який не створив «своїми руками» нічого такого, що сам цей «пересічний»  створити не здатен, але зате – «в доску» чесний та свій. При тому чесність своєму «Іванушці» народ готовий навіть «домалювати».             

Не готовність жити за законом - третя. 

Спочатку я був шокований від безкінечних барських відпочинків Зеленського за незрозуміло який рахунок: ще не прийнявши присягу, новообраний президент В.Зеленський поїхав гульбасити до Туреччини. Я очікував, що це обвалить його рейтинг, але цього не сталося. Згодом з’ясувалося, що його рейтинг дуже слабо обвалюють відверто корупційні скандали, де його прямо звинувачують у крадіжці 40 мільйонів доларів вкладників Приватбанку, покриванні злочинних схем по грабежу країни свого патрона Коломойського та кришуванні «Великого будівництва». Як не обвалюють відверто хамська поведінка самого Зеленського та його челяді по відношенню до опозиції, журналістів, правозахисників і навіть воїнів-захисників України. Розгадка проста: «зелений» виборець пробачає своєму кумирові незаконне збагачення, розкошування під час «чуми» та шокуюче хамство в тому числі на адресу його самого тому що… він бачить у ньому самого себе!

Ті 20 + - % прихильників, які сьогодні залишилися у Зеленського, - це люди, які самі залюбки б крали, грабували, жерли-бенкетували навіть тоді, коли хтось цієї миті вмирає, потребуючи твоєї допомоги та відверто принижували б оточуючих заради власного задоволення, якби в них була така можливість!

Для них той же Гогілашвілі, який на посаді зам міністра МВС «н-бує» державу, торгуючи «зіллям» та «бикує» з її представниками – поліцейськими – не злочинець, а справжній герой, «крутой парень», як і сам Зеленський. Їхня свідомість – це результат міксу російської попсової культури 1990-х-2000-х, трансльованої в Україну через похабні російські телесеріали, ментальної спадщини радянського тоталітаризму та більш глибоких ментальних шарів часів московського царизму. Протягом добрих трьох століть панування Москви в Україні присуща до того українцям висока культура – культура поваги до закону, до моралі та один до одного втоптувалась в бруд, натомість людям в голови вкладались зовсім інші, протилежні за змістом цінності нашого північного сусіда-окупанта. 

Комуністичне сприйняття світу - четверта. 

Бачачи в Зеленському себе, наш народ щиро вважає, що бідність (його ж, Зельку, досі багато хто вважає бідним, як учитель!) та безталанність – це чесноти,  а не пороки (виховання московськими класиками дається взнаки). Вони, як і московити протягом століть, щиро вірять, що правити повинен найбідніший – навіть якщо він найдурніший. Бо ж керувати – це не робота! От тоді, вважають вони, в країні буде справедливість. Та ще й достаток. Одним словом, радянська ідеологія з голів не вивітрилася, і ментальні установки, на жаль, передаються від старого покоління до нового. Меценат Порошенко ж для них, ясна річ – клятий буржуй. Тобто – «барига» - як їх привчили казати Путін з Коломойським.        

Великомосковський патріотизм - п’ята. 

Це - найголовніший чинник, який рухає ненавистю до твердого українського державника Петра Порошенка та живить поблажливе ставлення до Володимира Зеленського з усіма його неймовірними провалами на президентському посту. 

Виборець Зеленського вихований на радянській і особливо – пост-радянській російській масовій культурі, трансльованій через російське телебачення (новинні та аналітичні програми, які несли і несуть пряму пропаганду отруйного великодержавного шовінізму Москви); через Інтернет (у першу чергу – через соцмережі. Які, щоправда, Порошенко свого часу трохи прикрив); через  фільми та серіали (більшість з яких – навіть ті, де начебто сюжет не про політику, заряджені як мінімум прихованим, а частіше відкритим імперсько-шовіністичним підтекстом. Головні герої там – «доблесний» російський спецназ, російські поліцейські, слідчі, спецслужбісти. Обов’язковий їхній месидж – звеличування міці російської держави, бізнесу, «крутості» російської культури, спорту, способу життя і т .д.); через молодіжну музику; через художню та історичну літературу, тощо – через все те інформаційно-пропагандистське лайно, яке лилося в Україну з Москви широкою, ніким не стримуваною рікою від першого дня Незалежності. 

Прихильник Зеленського не обов’язково ненавидить все українське (хоча відвертих українофобів в їх рядах вдосталь), він може розмовляти українською мовою і навіть виступати за її захист, однак він обов’язково прихильно, з певним захопленням ставиться до путінської імперії, Росія для нього не «імперія зла», а «крута» країна, і так само «крутий» її президент - Володимир Путін. Для значної кількості «зеленого» електорату, як і для самого Зеленського, Путін ніякий не ворог, а політичний кумир, об’єкт поклоніння, і навіть для тих «зелених», для кого він наче б то і ворог (принаймні - на словах), ворог він такий, який викликає захоплення. Як Шварцнегер-«Термінатор» для радянських комсомольців 1980-х. 

Для них нинішня РФ – це «наша страна» - тільки трохи озвіріла. Він мріє не щоб Росія розпалася, а щоб вона перестала лякати його своїми танками, щоб Путін покинув на нас скалити зуби. Щоб «братішка» перестав ображати, щоб можна було знову нормально їздити в Москву на заробітки та захоплюватися, як Путін вчергове всіх «вжахнул» - особливо Америку. А не щоб цих «братів» з їх Путіним прогнати геть в їх мокшанські болота! Скрізь, де тільки можна, вони вболівають за Росію; за московський «Спартак», якщо він грає проти «Мілану», за новий винищувач, який Путін викатив «в пику америкосам», і т.д. – не завжди, щоправда, про це зізнаючись. Часто-густо - навіть самим собі. Їхня, «патріотичного зелекторату» логіка – нехай Москва собі панує і керує, тільки щоб не заважала нам, українцям, у себе вдома, в рідній Жмеринці, «по-своєму» говорити. Бо ж Москва (в їх голові) – це таки справді «старший брат». А відтак - нічого перед ним, перед «старшим», «випендрюватися». Тим більше, що там, в Москві, зарплати й пенсії – он на скільки більші. Тільки б не бив той старший брат, та не хамив…

Звичайно ж, що з таким підходом (про абсурдність подібних «миролюбних» сподівань, звичайно ж, годі й говорити) Петро Порошенко, який того «старшого брата» в особі Путіна бив прямим ударом по рожі – і на полі бою, звільнивши дві третини Донбасу від того божевільного «родича», і в Стокгольмському суді, і в Раді Європи, і в Раді Безпеки ООН - викликає глибоке, нестримне роздратування. «Куда тебе до Путина, что ты там вепендриваешься?!» - з 2014 по 2019 крізь зуби сичав майбутній «зелекторат». А тепер задоволено потирає руки – його «бальшую Родину» вже ніхто не торпедує, вона, «Родина» тепер знову всім обіцяє «кузькину мать» показати! В першу чергу, звичайно, нам, українцям, але ж то все так круто – що про «нашего» Путіна весь світ говорить і наче боїться, - що про небезпеку для нас самих і думати не варто!   

З врахуванням перерахованих факторів не дивно, що зерейтинг падає абсолютно не пропорційно жахливим провалам Зевлади, а рейтинг Порошенка, навпаки, попри всі його потуги в опозиції – і державницькі, і спонсорські, і медійні, росте як з-під каменя. Хоча тенденція тут обнадійлива, і вважати, що наш у більшості своїй відверто та приховано ватний електорат переконати знов зробити правильний вибір не можливо в принципі немає підстав – Порошенка вже колись політично ховали, задовго до його президентства. У нинішній ситуації Петрові Олексійовичу найголовніше – не переоцінити свої сили та не наробити благородних дурниць.

Що можна порадити Порошенку?

Почувши про чергову спробу «посадити» (за рахунком вже, здається, як мінімум 130-ту), опоненти вже так і підстрибують від радощів. Особливо - Юлія Тимошенко, яка на одному з недавніх ефірів з «піною у рота» почала «розпинатися»: мовляв, пане Порошенко, якщо ви впевнені у своїй правоті, то приїжджайте негайно, сідайте до в’язниці, і тоді доказуйте «позеленілим» прокурорам та суддям свою правоту!

Ну, пані Тимошенко знає, що говорить – хотіти стати президентом вона кидати не збирається, і конкуренти їй не потрібні.

«Позитивні блогери Банкової» та інша тому подібна публіка, як і деякі наче цілком притомні люди розганяють тезу: Порошенку треба вертатися і мужньо сідати до в’язниці, тому що в противному разі люди подумають що він злякався, і його рейтинг впаде.

Це – повна дурість і провокація!

Рейтинг Порошенка впаде в тому разі, якщо він (не доведи Господи!!!), не вчасно повернувшись, справді опиниться за гратами. Тому що тоді народ побачить (хоча сподіваємося, що такого ніколи не відбудеться) свого проводиря приниженим і безсилим. 

Як запроторення за грати впливає на рейтинг, досить глянути на вищезгадану Тимошенко. Дуже їй це в 2014-му президентом стати допомогло??? Якби революція не звільнила, досі б сиділа! 

А в Медведчука як рейтинг «виріс», коли цього «злого демона» під домашній арешт посадили? До нуля майже!!! «Демон» виявився якимсь безпомічним.

Може, ще хтось пам’ятає московського опозиціонера Навального (багато хто з читачів сходу і без гугла згадає зараз його ім’я??) – того самого, що добровільно після лікування в Європі після отруєння в Росії полетів назад - прямо в лапи путінським ефесбешникам та тюремщикам? Міг би, як Світлана Тихановська, по світових столицях їздити, з президентами зустрічатися та самому президентом стати готуватися, координуючи дії опозиції на батьківщині та збираючи підтримку Заходу до зручного моменту, а тепер доводиться готуватися до невідомої кількості років за гратами та повного забуття народом.

Безнадійно сів Саакашвілі – хоча він явно не Невальний, його справді є за що. Як в Грузії, так і в нас, в Україні. 

Моя особиста думка: для Порошенка зараз піти на кривосуд – це значить зіграти на руку Зеленського з Путіним. Скоріше навіть на руку останнього – оскільки переслідування лідера української опозиції різко посилилось разом із появою армади путінських танків на нашому північно-східному кордоні, найвірогідніше, що нейтралізація п’ятого Президента цього разу є для Зеленського прямим путінським завданням. Можливо, це поставили йому як умову для зустрічі з «кумиром», можливо, Зельку лякають початком широкомасштабного наступу «якщо не посадиш». Хоча насправді широкомасштабний наступ значно більш вірогідніший якраз за умов нейтралізації Порошенка. Тому що Путін його відверто боїться – його зв’язків зі світовими лідерами, його блискучих дипломатичних здібностей, його здатності підняти по тривозі весь світ на захист України. То ж природньо, що кремлівський карлик, як і наш (хоча кожен по своїх мотивах) мріють бачити нашого лідера «закритим». Щоб він не міг ні з ким зустрічатися, щоб не міг підняти хоч серед ночі президентів союзних нам країн, щоб його найпотужніша політична сила в Україні, партія «Європейська солідарність», була обезголовлена та паралізована. 

Тут, до речі, буде доречним зробити екскурс в історію: чи не тому Європа, Америка та весь світ так одноголосно мовчали, коли в найстрашніші за всю нашу історію 30-ті роки минулого століття Україну розпинали сталінські кати, що майже вся українська еліта опинилася у тих же самих катів в заложниках, і була знищена на різних соловках, і просто не було кому по Європах та Америках тривогу піднімати??!

Дуже не хотілося б, щоб наш Лідер повторив героїчний, але абсолютно марний кінець титанів «Розстріляного Відродження». 

Бо в разі, якби господарю Кремля справді вдалося взяти нашого Лідера в заложники, та ще й не своїми руками, а рукамии абсолютно недалекого Зеленського, Путін просто неймовірно був би зацікавлений в його фізичному знищенні за гратами – повісивши це діло на президента Зеленського. Тоді Україна, позбувшись справжнього лідера, стала би для нього легкою здобиччю з перспективою, як казав В’ячеслав Чорновіл, знову довгої дороги до волі… А те, що це його потім самого втопить, нашому дурневі в голову не втовкмачиш. Він, схоже, вважає себе безсмертним – як мінімум, на своєму посту. А потім сподівається з легкістю втекти – прихопивши, як Янукович, вкрадені у народу мільярди. 

З цієї ж  причини – через абсолютну неадекватність особи, яка займає посаду президента, її нездатність усвідомити неминучість особистої відповідальності за власні злочини нема великої надії покладатися на те, щоб щось доказати цим бандитам у суді. Банкова, імовірно, знайшла «шнурків» під кримінальними статтями в генпрокуратурі та в Печерському суді, які за командою проштампують будь-які, найабсурдніші вироки. Стримати їх просто нема кому – останні адекватні люди (або принаймні люди-реалісти) пішли з правоохоронної системи зі звільненням Арсена Авакова (який немало зробив для того, щоб стримати від крайнього кроку Банкову влітку 2020-го року), а вулиця, на жаль, гарантовано захистити Лідера українців поки не зможе. Із тих причин, про які говорилося вище. Хоча тисячі людей напевне вийдуть до суду і на Банкову, можливо, справа дійде до сутичок з правоохоронцями (чи, в даному випадку – з так званими «правоохоронцями»). Однак гарантії, що це дасть змогу відразу звільнити Лідера, немає жодної, з такою кількістю протестувальників, яка збиралася на попередні акції – від 2-3 до десятка тисяч людей – це, як то кажуть, ні про що. Ну, а якщо не звільнять відразу, то потім вже – і поготів не звільнять. 

При тому нікому, тим більше самому Лідерові, здається, не треба пояснювати, що знаходження за гратами різко знижує його здатність захищатися від політичних переслідувань самому та захищати своїх соратників і свою політичну силу загалом. А крім того, це ще й паралізує можливість Петра Олексійовича думати про країну – виконувати обов’язки Президента, які він де-факто виконує (як мінімум – по лінії координації роботи на міжнародній арені) весь цей час після обрання Зеленського. Якщо ворог посуне на Україну танками – Україні потрібен Порошенко на волі, а не у в’язниці – щоб весь світ на допомогу кликати. І якщо «зелень» почне домовлятися з агресором, щоб по-тихому капітулювати (є інформація, що вже почали – танки на кордон були для залякування пригнані, а на кінець січня – початок лютого плануються «мирні угоди» між Пу та Зе. Лякання ядерною бомбою від Путіна спікером Стефанчуком – з цієї ж опери) – так само Петро Порошенко потрібен на волі, повністю дієздатний. 

То ж ризикувати Лідерові в цій обстановці просто не допустимо. Це вже не говорячи про те, що його можливий арешт справді розколе народ, і призведе до того, що основна енергія суспільства, її найпатріотичнішої частини піде не на боротьбу з ворогом, а на боротьбу з нашою, формально все ж українською владою. А у влади – на придушення революції, замість спинення Москви. 

Тому найкраще, що можна порадити Петру Олексійовичу – продовжити своє дипломатичне турне - орієнтовно до березня. До тих пір, поки відключення світла, тепла, закриття тисяч виробничих підприємств (які уже почались – через те, що надто дорогий газ перетворює продукцію на буквально «золоту», а відтак – не доступну для споживача), ціни та нові «зашквари» у таборі «найвеличнішого» (добровільна капітуляція перед ворогом – один з найвірогідніших та наймерзенніших «зашкварів», які нас можуть чекати у найближчий час) зроблять своє діло і в нього залишиться відсотків 8 чи 10. 

От тоді, коли всі вже зрозуміють, що «Бубочка» вже своє відіграв, і продажні прокурори почнуть думати, як би їм арештувати свого «замовника» - щоб свою власну шкуру врятувати – от тоді буде самий час повертатися. І бути зустрінутим багатотисячним натовпом прямо в аеропорту «Бориспіль», який, сівши на авто, гігантською, на всю Бориспільську трасу колонною супроводить нового-старого президента прямо на його справжнє місце – на Банковій. 

P.S. Ну і, говорячи про дипломатичне турне Петра Порошенка, мається на увазі в тому числі й необхідність «старому другові» зателефонувати. Тому, що нині в Білому домі за головного. Нехай хтось із його соратників зателефонує нашому наркоману та доступно пояснить, яка Гаага його чекає, якщо воно й далі роль потішного «Путіліончика» грати намагатиметься.