Как видят Киев те, кого стараемся не видеть мы

Известная телеведущая, певица и художница Анжелика Рудницкая на несколько лет полностью выпала из светской жизни. Она просто пропала, пишет ИА «ЗаКиев». Причина была ужасающая: Анжелика была парализована, несколько месяцев она вообще не двигалась - перспектива была одна: инвалидная коляска. Но так уж случилось, что Анжелика сумела встать на ноги, прошла длинный путь преодоления недуги и трудную реабилитацию. Несколько лет жизни ушли на борьбу. Но несколько лет - не вся жизнь.

А каково тем, у кого нет шанса встать на ноги? Таких людей, как никто, понимает Анжелика Рудницкая. Вероятно, именно этим и вызвано её публицистическое обращение к нам, кто не до конца понимает проблемы тех, кого мы не видим или пытаемся не видеть.

Рудницька: Як бачать Київ ті, кого ми намагаємося не помічати

Нещодавно журнал «Фокус» визначив найкомфортніше для життя українське місто. У цьому рейтингу столиця поступилася Івано-Франківську. Кияни були обурені. Бо для нас, попри пробки, тотальне вирубування дерев, забудову парків незграбними висотками, Київ - найкращий, наймиліший, найгарніший... І Хрещатик у нас - від Бессарабки до Європейської площі - ідеал краси (навіть з еклектичною забудовою і незугарними скульптурами) та комфорту (все ж таки зелений, навіть із квітами біля мерії, з широкими тротуарами, на яких вміщаються і пішоходи, й припарковані машини). Так то воно так. Але спробуйте подивитися на столицю очима людей, які, наприклад, пересуваються на візку.

Якби мені не довелося на власній шкурі відчути, що таке бути інвалідом і ледь пересувати ноги, я б, може, й не побачила цього, як не бачать наші чиновники. На щастя, спеціально зрізані (для в’їзду авто) бордюри на головній артерії столиці є, а ось елементарного переходу для інвалідів (бодай в одному місці Хрещатика) немає. А спробуйте хоча б уявити собі, що таке спуститися в підземний перехід на візку? На таке згодяться хіба самовбивці або ті, у кого є кілька помічників. Не зустрінете ви людину із фізичним вадами й у метро. У нас інваліди, в кращому разі, сидять удома, а в гіршому - відлякують нас на перехрестях, виставляючи своє каліцтво в обмін на дрібні монети.

Я була вражена ставленням до інвалідів у Барселоні. Там вони - повноцінні члени суспільства. Чи не у всіх музеях каталонської столиці зустрічала людей на візках. Для них поруч із ескалаторами - ліфти, що ведуть у підземку або на інший поверх музею. Люди із здоровими ногами цими ліфтами зазвичай не користуються. Скрізь, де немає підйомників,- альтернативні підземним пішохідні переходи. На всіх (без винятку!) переходах - плавні з’їзди з бордюрів. А на узбіччях спеціальні стоянки для автомобілів інвалідів, на які не дай Боже поставити авто - штрафи просто страшні. Привілеї мають також інші європейці із особливими потребами.

У Києві ж про комфорт інваліди можуть тільки мріяти. Хоча для втілення таких ідей не потрібні надмірні зусилля чи нереальні кошти. Але, якщо ми хочемо бути європейцями, мусимо думати про тих, хто поруч бореться за нормальне життя. Для людей з особливими потребами важливо не просто отримувати пенсію, пайки, матеріальну допомогу, а й відчувати себе повноцінними. Вчитися, працювати, відвідувати музеї, просто блукати прекрасними столичними вулицями. Відчувати поважне ставлення до себе. Соціальна відповідальність - це не гасла й pr-акції, а елементарне розуміння проблеми. Саме про це вже 15 років намагається розповісти людям столичний світський лев на візку Микола Подрязан, котрий разом із дружиною Наталею та однодумцями будує реабілітаційний центр, буває на публічних акціях і не дає зневіритися друзям по нещастю. Саме про це хоче сказати світові, Україні та власному 12-річному синові 53-річний лучанин Володимир Фінюк, котрий йде на милицях із Луцька до Києва. Бути не таким, як інші, це вже випробування фізичне й моральне. Більшість інвалідів готові працювати ліпше й старанніше, аніж їхні здорові сусіди, лише треба, щоб країна, місто і кожен з нас почули їх і зрозуміли. Вони, як і ми, хочуть відкривати свій світ, мріють побачити все найцікавіше, створене людством, і знайти власне місце під сонцем.

P.S. Болезнь не сломала Анжелику. Пока она не могла двигаться. А, значит, петь и вести свои телепрограммы - т.е. работать, она занялась другим делом, которое приятно шокировало искусствоведов. Она сотворила в себе художника. Её работы особенны, но лучше их увидеть, чем о них рассказывать. И такой шанс есть: до 28 июня в галерее «Гончары» (Андреевский спуск, 10-а) проходит выставка Рудницкой «Мир.Реконструкция», официальное закрытие которой пройдёт в среду, 27 июня в 18.00 (аккредитоваться можно по тел. 5319753 или 5364966). Тогда же состоится презентация фотовыставки писателя, продюсера и депутата Киевсовета Александра Бригинца.