Забуті захисники: чому ГУР відхрещується від бійців, які загинули в боях за Київщину

Невдала засідка

У перші дні березня 2022 року, коли російські війська були під Києвом, полковник Павло Балов почав збирати групу. Вона мала займатися диверсією і розвідкою. Добровольців набирали поспіхом — через важкі бої поблизу столиці часу було обмаль. У групі було понад 20 людей — більшість із бойовим досвідом з часів АТО. Командир обіцяв — усіх оформлять військовослужбовцями Головного управління розвідки.

«Умовно, це як на Оболоні автомати роздавали, так і нас набирали за таким самим принципом. Тільки з високою організацією. Усе, що стосується зброї, було також на високому рівні. Це відігравало значну роль, адже тоді у столиці був певний хаос, і таку амуніцію мав далеко не кожен підрозділ», — розповідає один із колишніх учасників групи Максим.

Бійці мали вдосталь стрілецької та протитанкової зброї, наприклад британські комплекси NLAW. База розташована під Фастовом.

Одним із перших завдань групи було організувати засідку на ворожу техніку поблизу Макарова. Це селище розташоване за 50 кілометрів від столиці. Торік у березні Макарів став полем битви між українською та російською армією і декілька разів переходив із рук у руки. Операцію проводили в ніч із 8 на 9 березня.

«Висунулися ми о третій ночі вже з бази. Прибули приблизно о п’ятій ранку. Там є два села, звідки ми йшли до лісу — Людвинівка й Фасова. Це була крайня точка перед орками.

Поблизу Макарівських дач у лісовій місцевості стояли два танки й чотири бехи (бойова машина піхоти — ред.). Вони виїжджали на край лісу й кошмарили села та наші війська. Макарівські дачі були як кістка в горлі, яка своїми діями стримувала пересування наших військ», — розповідає «Професор», який був у підрозділі «Кедра».

Тоді якраз випав сніг і бійці побачили сліди ворожої техніки, то ж розуміли приблизні маршрути росіян. «Кедр» розділив групу на дві частини.

«Перша група, у якій був я, перебувала недалеко від місця передбачуваної засідки. Приблизно на відстані в півтора кілометра. Ми прикривали дорогу, якою міг пересуватися противник. Тобто ми були підстраховкою, прикриттям», — зазначає Максим, який також виконував завдання під керівництвом «Кедра».

Семеро інших бійців мали замінувати дороги й повернутися.

«Хлопці із другої групи пішли з мінімумом амуніції — узяли тільки міни та стрілецьку зброю. ПТРК у нас залишилися. Близько восьмої години ранку ми почули спочатку вибух, а потім понеслася стрілянина. Ми зверталися до “Кедра”, що потрібно піти допомогти нашим. Він “побілів” і відмовив. Каже: “Ні, у нас домовленість чекати їх”», — переповідає нам події «Професор».

Бій тривав 40 хвилин. «Увесь час було чути, як кулемети “чистять ліс”. Імовірно, їх (другу групу — ред.) засікли, і ті дали ходу», — розповідає Максим.

Із семи «мінерів» живим лишився один — снайпер із позивним «Черкес».

«Його привезли вже після обіду. Коли почалася стрілянина, він рвонув в інший бік і ярами зміг виповзти. Розповідав потім, що ворожа беха з’явився нізвідки», — пригадує «Професор».

Після провалу операції «Черкес» «зник». Нині не спілкується ні з побратимами, ні із журналістами.

Тіла п’яти загиблих удалося дістати через два дні — 11 березня. Їх було пошматовано осколками й кулями.

«Знайомі десантники повідомили, що знайшли тіла в тому районі. Тож ми пішли їх діставати. Спочатку закидали гак-кішку й тягнули, щоб перевірити, чи їх не заміновано. Потім на своїй спині тягнули їх, бо не було носилок. По лісистій місцевості це було досить складно», — розповідає «Професор».

Поховали як героїв, а потім забули

П’ятнадцятого березня під звуки сирени на Лук’янівському цвинтарі поховали «Бушуя» Ігоря Руля, «Боба» Володимира Петрика, «Каву» Святослава Бойченка й «Джексона» Євгена Любарського як героїв і захисників України.

Разом із ними загинув і Артур Геллер на позивний «Гелік». Він приєднався до групи напередодні трагедії — 8 березня. Його тіло знайшли вже після того, як Київщину звільнили від окупантів, і поховали на Рівненщині.

Серед загиблих був і чинний військовослужбовець ЗСУ — Петро Чехович. Його відрядили у групу, бо був сапером. Восьмого березня він провів інструктаж, а потім пішов на завдання. Поховали Чеховича на Фастівщині, звідки він був родом.

«Не можна, щоби просто так про цю людину забули»

Ігор Руль був ветераном АТО, добровольцем розвідувального взводу. Про його подвиги, коли він вивіз вісім поранених із-під обстрілу «Граду, писали ще 2014-го. На честь Ігоря у його рідній Бучі встановили стенд.

«Нам насправді не повідомили з військової частини про трагедію. Ми дізналися через знайомих. Мого чоловіка багато людей знали в місті. Коли стало відомо про загибель, я отримала безліч повідомлень зі словами співчуття. Казали: “Не можна, щоби просто так про цю людину забули”», — розповідає удова Юлія.

У листі за підписом Буданова прямо вказано, що троє загиблих служили у військовій частині А0515. Власне, сам лист був потрібен, щоб поховати захисників на Алеї почесних поховань на Лук’янівському кладовищі.

«Щоб отримати цей лист на поховання, мені й ще кільком людям довелося натиснути на “Кедра”. Бо він хотів їх ховати незрозуміло де — десь під Фастовом», — розповідає «Професор».

Проте пізніше і військова частина, і ГУР почали відхрещуватися від загиблих. Родичі до сьогодні не можуть отримати документів, які підтверджують, що чоловіки справді проходили військову службу. А отже, не можуть отримати компенсацій.

«Зазначені у Вашому зверненні документи у військовій частині А0515 відсутні, законних підстав для їхнього створення немає», — відповів у листі перший заступник командира військової частини Ігор Остапенко.

Удови Ігоря Руля і Володимира Петрика — Юлія та Ірина — кілька разів на місяць приходять на кладовище до своїх чоловіків.

Юлія пригадує останню розмову з Ігорем зі сльозами на очах:

«Восьмого числа я вийшла з Бучі. Зателефонувала чоловікові, він пообіцяв передзвонити, щойно зможе, бо зараз не має часу. Сподівалася зустрітися з ним у Києві. Нам найбільше боляче від того, що ми втратили своїх чоловіків. Через певний час ми почали збирати документи й отримали відповідь, що таких військових не було в частині — стало ще більш боляче. Тому що хлопці, не вагаючись ні секунди, пішли не думаючи, повністю вони оформлені чи ні. Їм треба віддати шану. Для родин навіть не стільки компенсації і пільги є важливими, скільки визнання».

Її слова підхоплює дружина загиблого Володимира Петрика — Ірина:

«Як узагалі можна було сказати, що ми таких не мали й у нас такі не проходили служби? Де ж вони, вибачте, проходили службу? Тобто виходить немає визнання того, що вони загинули, захищаючи нашу Україну».

Ірина розповідає: її Володимир любив стрибки з парашутом, дайвінг, їздив на мотоциклах, ходив у гори, катався на лижах. Після служби в АТО навчався на психолога.

Обидві жінки кажуть, що не мають претензій до командира «Кедра», тільки хочуть справедливого й офіційного визнання подвигу їхніх чоловіків.

Олександр — батько загиблого Євгена Любарського — обурений, що ГУР ігнорує сім’ї загиблих.

«Так склалося, що мій син не мав ні дітей, ні дружини на момент загибелі. Але у його побратимів, які віддали життя разом із ним, залишилися і дружини, і діти. Невже це нормальне ставлення до них?» — риторично запитує Олександр.

Мрія про генеральські погони

Чому Головне управління розвідки відмовляється визнавати людей, які загинули, захищаючи Україну? З цим питанням ми звернулися до ГУР.

Нам відповіли, що на момент загибелі бійці не були оформлені, а діяли у статусі добровольців. Згаданий вище лист про дозвіл на поховання керівник розвідки Кирило Буданов підписав «виходячи з міркувань гуманізму та задля належного віддання військових почестей і поховання загиблих».

Один із чинних співробітників ГУР на умовах анонімності розповів hromadske, що проблема з оформленням загиблих бійців виникла з вини командира «Кедра». Нібито він вчасно не подав документів.

Те саме розповідає і колишній боєць цієї групи «Професор». Однак він упевнений, «Кедр» не хотів визнавати, що під його керівництвом загинули люди — це погано позначиться на його кар’єрі:

«Він хоче стати генералом. Перебуваючи в Києві (як до загибелі хлопців, так і після неї), усі інші в нього запитували: “Хто ми такі, у якому ми статусі? Де бойове розпорядження?”. Він постійно годував нас обіцянками, що ось-ось — і оформить нас офіційно. Збирав наші біографії, обіцяв, що відвезе до відділу кадрів. Пізніше в Києві я зустрів людину з відділу кадрів, яка мені повідомила: ніяких документів “Кедр” не привозив».

Група «Кедра» довго не проіснувала. Наприкінці березня 2022-го більшість бійців (а всього їх на той момент було 19) покинули підрозділ, бо Балов не виконав своїх обіцянок про офіційне оформлення.

«Залишилися шестеро разом із командиром, найближчі друзі “Кедра”, усі інші — пішли», — додав «Професор».

У відповіді ГУР, яку отримало hromadske, також указано, що керівництво воєнної розвідки готове сприяти в отриманні виплат родичам загиблих. Але після юридичного «врегулювання цього питання».

Ідеться про закон, який парламент ухвалив на початку року. Він дозволяє всім добровольцям, які воювали від початку повномасштабного вторгнення, набути статусу учасника бойових дій (УБД).

Але спершу Кабінет Міністрів має випустити постанову й затвердити порядок надання статусу УБД. Однак за пів року цього рішення досі не ухвалили.

Натомість адвокат Артем Крикун-Труш каже, що можна не чекати, а вирішувати проблему через суд.

«Є такий механізм, як звернення до суду для визнання юридичного факту. Це можна зробити на підставі службового розслідування, яке проводить військова частина, та пояснень побратимів, що засвідчать, де перебували особи на момент загибелі».