„Бойові” будні голови ЦВК пана Давидовича

...не вщухає в нашому політикумі й суспільстві. Шпальти друкованих засобів масової інформації, екрани телевізорів, інтернетвидання переповненні емоційними звинуваченнями з боку ініціаторів референдуму у бездіяльності Центральної виборчої комісії та виправдовуваннями керівництва Комісії у необґрунтованості цих звинувачень.

А тут і ще, як на біду, рішення Печерського районного суду міста Києва про встановлення протиправної бездіяльності Центральної виборчої комісії – по розгляду документів ініціативних груп щодо проведення всеукраїнського референдуму, надісланих до Комісії разом із відповідними поданнями голів районних, районних у місті та міських рад. Цим же рішенням суд зобов’язує Центральну виборчу комісію негайно розглянути надіслані документи і на їх підставі скласти відповідний протокол про підсумки збирання підписів громадян з вимогою проведення всеукраїнського референдуму.

Здавалось би, усім усе зрозуміло. Треба виконувати закон і годі. Але ж, як з’ясувалося, не усім зрозуміле це рішення суду. Напевно, саме тому Центральна виборча комісія, вважаючи його несправедливим, скаржиться до Апеляційного суду міста Києва і просить цю судову інстанцію врахувати об’єктивні причини, що призвели до зволікання розгляду вищезазначених документів та складення на їх підставі протоколу про загальні підсумки збирання підписів громадян на території України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою і скасувати рішення суду першої інстанції. Мені достеменно невідомо про об’єктивні причини та аргументи, які лягли в основу апеляційної скарги, але гадаю, що про переважну більшість із них кілька днів тому у прямому ефірі одного із поважних телеканалів повідав громадянам України сам Голова Центральної виборчої комісії пан Давидович.

На заваді своєчасному розглядові документів та складенню на їх підставі зазначеного вище протоколу, за словами Голови Центральної виборчої комісії, стала ціла низка об’єктивних, майже форс-мажорних, на його думку, обставин, серед яких: незавершена виборча кампанія по виборах народних депутатів; судові тяжби після дня виборів, а згодом – проведення низки позачергових місцевих виборів у різних регіонах України; порушення правоохоронними органами кількох десятків кримінальних справ тощо.

У цій же передачі пан Давидович поскаржився і на те, що, на відміну від всеукраїнського референдуму 2000 року, зараз проводити Комісії таку роботу набагато важче, оскільки у 2000 році референдум «проводила не Центральна виборча комісія, а Голова Адміністрації Президента України – керівник однієї з політичних сил сьогодні, його заступник – який сьогодні на таких самих хлібах, як і автор цих рядків, і керівник групи помічників тодішнього Президента України – який потім став «директором» парламенту».

«Вони тоді проводили референдум, – каже пан Давидович, а я, Рябець М. М., як Голова Комісії, тільки підписував». Йдеться про документи, у тому числі і протокол про загальні підсумки збору підписів громадян України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

У зв’язку з цим виникає логічне запитання: звідкіля взялася у пана Давидовича така обізнаність про справжніх організаторів тодішнього всеукраїнського референдуму і «протиправну бездіяльність» Центральної виборчої комісії і її керівників в ході організації підготовки та проведення народного волевиявлення? Із слів Давидовича випливає, що по-іншому таку діяльність назвати важко.

Для молоді, яка тоді ще не брала участі у народному волевиявленні, та тих читачів, які, можливо, забули, нагадаю, що у 2000 році нинішній Голова Центральної виборчої комісії був секретарем Комісії, на якого згідно із Законом України «Про Центральну виборчу комісію» було покладено обов’язки по організації перевірки відповідних документів, що надходили до Комісії від ініціативних груп та голів відповідних рад. Відразу у зв’язку з цим виникає інше запитання: може, пан Давидович у цей час перебував у творчій відпустці чи на лікуванні? Ні! Ярослав Давидович у цей час з ентузіазмом виконував вимоги чинних законів про всеукраїнський референдум і про Центральну виборчу комісію та мої, як Голови Комісії, вказівки і доручення, видані на підставі Законів.

Тоді, як я добре пам’ятаю, у пана Давидовича не виникало жодних зауважень до документів, що надходили до Комісії, до документів, які ухвалювалися Комісією у рамках підготовки та проведення референдуму, та й протокол про підсумки збирання підписів громадян на підтримку всеукраїнського референдуму він підписав без будь-яких зауважень.

Більше того, ні під час проведення референдуму, ні після цього, жодне рішення Центральної виборчої комісії, ухвалене в рамках його підготовки і проведення, не було скасовано жодними судовими інстанціями. І не визначалась протиправною діяльність чи бездіяльність комісії. Я горджуся тим, що мої колеги, тоді члени Центральної виборчої комісії, мали можливість піднятися вище політичної кон’юнктури і думати про авторитет й імідж державної інституції, у якій вони працюють, а не зважали на думки з питань доцільності чи недоцільності проведення референдуму різних політичних сил, посадових осіб чи окремих чиновників.

Залишається загадкою: чому про ті події пан Давидович згадав більш ніж через п’ять років? Можливо, вичікував закінчення строку давності для притягнення до відповідальності за «протиправні», на його думку, діяння тодішнього керівництва, та й усього складу Комісії?

Жарти жартами, але мені, як і моїм вчорашнім колегам, дуже соромно за таку поведінку Ярослава Васильовича, за той бруд, який він зовсім безпідставно вилив не тільки на себе, а й на своїх колег, з якими працював пліч -о- пліч впродовж шести років.

За поширення неправдивої інформації пану Давидовичу доведеться відповідати в суді, до якого уже направлено позовну заяву. Поширюючи неправдиву інформацію, він принизив честь, гідність і ділову репутацію не тільки свою, а усіх нас – вчорашніх колег, які дуже бажають зустрітися з ним у суді і подивитися йому прямо в очі. Думаю, що без великої подяки сприйняв зауваження на свою адресу і голова Адміністрації Президента у 2004 році, із кабінету якого практично не виходив пан Давидович у січні–лютому 2004 року, випрошуючи собі керівну посаду у складі Комісії, що ось-ось мала формуватися у зв’язку із закінченням повноважень попереднього складу Комісії.

Сьогодні варто нагадати пану Давидовичу, що він чи не єдиний з-поміж усіх членів Комісії, хто увійшов до її складу у 2004 році без підтримки будь-якої політичної сили, а тільки завдяки лобіюванню його кандидатури його патроном – главою Адміністрації Президента України.

Сподіваюся, що Ярославу Васильовичу буде про що поговорити з цього приводу із „директором” парламенту під час риболовлі на березі затишного озера „директора”.

Але це уже проблеми вищезгаданих друзів пана Давидовича.

Я ж змушений захищати честь і гідність тих людей, які працювали поруч зі мною і створили ту Центральну виборчу комісію, яку з часом мав велику честь волею долі очолити пан Давидович. Я буду захищати свою честь, гідність і ділову репутацію та честь і гідність тих людей, на яких паном Давидовичем кинуто тінь необґрунтованих звинувачень.

Крім вибачень та спростування недостовірної інформації, я вимагатиму стягнення з пана Давидовича півмільйона гривень за заподіяну ним мені моральну шкоду. Ці гроші маю намір передати одному із дитячих будинків для сиріт на Закарпатті.

Але ж зараз хочеться повернутись до аналізу стану дотримання ЦВК, зокрема паном Давидовичем Я. В., законодавства у своїй діяльності та до тих «об’єктивних» причин, які стали йому на заваді, не дозволили забезпечити, як Голові Комісії, своєчасний розгляд документів, що надійшли від ініціативних груп, та скласти підсумковий протокол збирання підписів під вимогою проведення всеукраїнського референдуму.

Передовсім, слід нагадати Ярославу Васильовичу, що статтею 19 Конституції України чітко встановлено, що органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані здійснювати свої повноваження виключно на засадах та у строки, визначені Конституцією та законами України.

Положеннями статей Закону про Центральну виборчу комісію визначено повноваження самого Давидовича як Голови Комісії. Цими повноваженнями Закон, зокрема, покладає на Голову Комісії обов’язки щодо: здійснення керівництва діяльністю Комісії та організацією роботи її Секретаріату; забезпечення своєчасного розгляду документів, що надходять до Комісії; скликання та ведення засідань Комісії; пропонування порядку денного засідань Комісії.

Як видно із наведеного вище, саме пан Давидович повинен нести персональну відповідальність за несвоєчасний розгляд у Комісії документів ініціативних груп та зволікання із включенням до порядку денного засідання Комісії питання про складення підсумкового протоколу.

Адже, відповідно до частини четвертої статті 20 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, ЦВК протягом одного місяця від дня надходження відповідних документів проводить вибіркову або повну перевірку вірогідності надісланих до неї документів.

Які ж документи, що надсилаються до Комісії, підлягають такій перевірці?

У тижневий строк після підписання акту про передачу на зберігання підписних листів голові відповідної ради ініціативна група з всеукраїнського референдуму передає до Центральної виборчої комісії підсумковий протокол про загальну кількість підписів громадян, зібраних на відповідній території; акт про передачу на зберігання голові відповідної ради підписних листів та вимогу про проведення референдуму.

Як бачимо, серед перелічених документів немає підписних листів, які з власної ініціативи пан Давидович розшукує на горищах будинків у регіонах, щоб їх ретельно перевірити.

З огляду на вищенаведене хочу ще раз наголосити на тому, що ні Закон про Центральну виборчу комісію, ні Закон про всеукраїнський та місцеві референдуми не зобов’язує комісію здійснювати перевірки підписних листів.

Відповідно до частини першої статті 19, перевірку зазначених у підписних листах відомостей організовує під час збирання підписів голова відповідної ради.

Натомість, як зазначалося вище, Закон чітко встановлює місячний строк розгляду та перевірки надісланих до Комісії документів. Чи може сам Давидович, чи навіть Центрвиборчком на свій розсуд, навіть за наявності поважних причин, продовжити встановлений законом строк? Звичайно ні! Тому і без рішення суду очевидно, що пан Давидович у своїй діяльності допустився порушення Закону.

А зараз варто проаналізувати „об’єктивні”, на думку Ярослава Васильовича, причини порушення встановлених Законом строків розгляду документів. Перша – не завершена виборча кампанія по виборах парламенту. Звичайно, важко опрацьовувати одночасно різні за характером документи, але дозволю собі нагадати пану Давидовичу, що у 2000 році ми разом із ним і колегами одночасно організовували і референдум і вибори народних депутатів України замість тих, які вибули у окремих округах. І успішно з цими завданнями справлялися.

Можливо, у цьому році було складніше, але ж новий парламент розпочав свою роботу у травні, а сьогодні на вулиці вже кінець грудня. Та Ярослав Давидович і тут не розгубився, наголошуючи на тому, що ЦВК після закінчення виборчої кампанії по виборах народних депутатів була переобтяжена проблемами місцевих виборів, які проводилися впродовж останніх місяців у різних регіонах України. Виникає запитання: на яку категорію телеглядачів розрахована подібна інформація? Фахівці ж у сфері народного волевиявлення добре знають, що виборче законодавство покладає на Центральну виборчу комісію одну-єдину функцію стосовно місцевих виборів – консультативно-методичне забезпечення місцевих виборчих комісій. Обсяг цієї роботи, зазвичай, мені добре відомий. А може, у зв’язку із недосконалістю Закону про вибори до місцевих органів самоврядування, Комісія за цей час розробила для своїх колег у регіонах десятки роз’яснень та методичних рекомендації з питань правильного застосування окремих положень цього Закону? Глянув на веб-сайт Комісії – порожньо!

Не менш «переконливо» говорив пан Давидович і про бар’єри в розгляді документів з питань референдуму, які створили йому правоохоронні органи, порушивши низку кримінальних справ за результатами перевірки порушень Закону в ході збору підписів громадян із вимогою проведення всеукраїнського референдуму. В мене, як і в багатьох колег, виникає запитання: на підставі якої норми і якого Закону порушення кримінальної справи з цих питань є перешкодою в розгляді відповідних документів і прийнятті на їх підставі відповідного рішення? Чи, може, процес розгляду документів було зупинено на підставі іншого якогось рішення правоохоронних органів? Ми ж то знаємо добре, що розслідування кримінальних справ за фактами порушень законів на виборах не перешкоджає встановленню результатів виборів.

Як бачимо, «поважних» причин для невиконання Закону про референдум, озвучених головою Центральної виборчої комісії, дуже багато! Але поставлених у цьому матеріалі запитань, на які важко буде пану Давидовичу давати відповіді, не менше.

Оцінку всім цим діям пана Давидовича повинні дати відповідні державні органи та інститути влади. Мені ж залишається тільки висловити жаль з того приводу, що Ярослав Васильович так і не зробив для себе висновки із відомого рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року.

Михайло Рябець
заслужений юрист України, Голова ради фонду сприяння демократичним виборам

(Сокращенная версия статьи опубликована в газете «Киевские ведомости»)