Степан Гавриш. Росія вже програла економічну війну, хоча ще намагається десь наступати

На тлі триваючої війни Росії проти України дедалі частіше з’являються оцінки стану російської економіки. Зокрема, впливові західні медіа, такі як The Economist, відзначають, що попри суттєві труднощі, російська економіка поки що не зазнала обвального падіння, як це прогнозувалося раніше. Водночас українські удари по нафтопереробній інфраструктурі, логістиці та військових об’єктах, а також посилення санкцій створюють додатковий тиск. У публічному просторі активно обговорюються проблеми з паливом, бюджетний дефіцит та ознаки локальних криз у регіонах РФ. Це породжує дискусію про те, чи наближається російська економіка до системного обвалу, чи йдеться лише про поступове виснаження.

Інтернет-видання From-UA.org попросило прокоментувати цю інформацію українського політика, народного депутата України III-IV скликань Степана Гавриша та, зокрема, відповісти, чи спостерігається сьогодні реальний обвал російської економіки на тлі війни та санкційного тиску, чи це лише примара:

— Російська війна в Україні взагалі не була стратегічно пропрацьована не лише військовими, а й московськими політиками. Путін розраховував на блискавичну війну і був обманутий як частиною свого оточення, так і українськими васалами, які значною мірою тримали під контролем великий сегмент української політики. Їм здавалося, і вони передавали це в Кремль, що Україна скоріш російська, аніж європейська. Для цього вони використовували ефект колишньої перемоги Януковича та кризу між сходом і заходом, яка свого часу привела до майданів, але, як їм здавалося, суттєво не змінила ментального стану українців.

Більше того, вони виходили з того, що нація не сформована, що є якась «Малоросія» і хитке українство, яке хоче і в Європу, і водночас бажає в Росію, а паралельно не хоче бути ні з ким. Проте війна на виснаження ведеться не лише військовими засобами — це також війна економік і війна ідеологій.

Якщо, наприклад, бойові дії не є достатньо ефективними і сторони заходять у позиційний стан, коли продовжити наступальні чи навіть активні оборонні дії стає складно, формується своєрідний військовий тупик. У такий момент будь-які здобутки стають значно дорожчими, ніж власне воєнна пауза, коли наступальні ефекти затухають до мінімуму, а оборонні успіхи також мають мінімальний характер. Тоді ключовою стає саме війна економік і війна ідеологій. І якщо мала країна, слабша країна-жертва, виграє війну економік та ідеологій, то війна зброї агресором неминуче буде програна.

— Чи є це саме тією фазою, яку ми спостерігаємо зараз у війні РФ проти України? Чи означає це, що Росія наразі перебуває у слабкому та вразливому становищі?

— У даному випадку складається саме така історія, коли російська економіка програє війну. І зовсім не тому, що Україна активно і надзвичайно ефективно починає завдавати ударів по головних вузлах, які формують індустріальний ритм економічного життя — по нафтових центрах, логістичних вузлах, по заводах, що виробляють не тільки військову, а й цивільну продукцію (як-от завод «Азот» та інші), а також по економічних центрах, що дестабілізують систему управління. Зрозуміло, що в цьому контексті суто військового тиску на Росію недостатньо для зламу її економіки.

Головним фактором виступають міжнародні західні санкції, кількість яких тільки нарощується. Саме сукупність цих факторів — активне застосування ударів по економічних центрах Росії (насамперед у європейській частині, де розміщена основна індустріальна база) та західні санкції — призводить до того, що російська економіка не просто слабшає, вона починає задихатися, їй бракує кисню.

За перші 3–4 місяці цього року дефіцит федерального бюджету РФ сягнув 6 трильйонів рублів, що становить майже 66 мільярдів доларів. Власне, це вже на 50–55% перевищує дефіцит, закладений у бюджет російським урядом. Причому близько 60 регіонів РФ на цей час є дефіцитними. Саме в цих 60 регіонах завдяки українським ударам сьогодні фактично немає регулярного доступу до палива — дизеля, бензину та авіаційного гасу.

Крім того, Фонд національного добробуту Росії, який є основною касою фінансування федерального бюджету, по суті, впав з довоєнних 6,8% до нинішніх 1,8%. Це критичний рівень, який змусив Кремль покривати величезні діри за рахунок внутрішніх запозичень, тобто через випуск державних облігацій на внутрішньому ринку. Ціна цих облігацій значно вища, ніж в Україні — їхня дохідність складає до 16%. Якщо в Україні це 5–7%, то в Росії — 16%.

Проте особливого інтересу до цих облігацій немає. Якщо українські облігації захищені західними запозиченнями та вливаннями Заходу в нашу економіку (кредит у 90 мільярдів доларів дозволяє інвесторам почуватися вільно і розуміти, що кошти повернуться), то в Росії ситуація викликає велику недовіру через наявні ризики. І це, звісно, свідчить про неймовірно гостру нестачу ліквідності.

— А яка наразі ситуація із нафтою в Російській Федерації?

— Мова йде про головну кров російської економіки — нафту. Очікування Кремля, пов'язані з війною в Ірані та тимчасовим зняттям обмежень на ліцензії для продажу Росією морської нафти (доходи від якої приносили бюджету приблизно 70% від цієї сфери), не виправдалися. Росія не змогла накопичити достатню кількість дохідних активів у бюджеті за рахунок продажу нафти за той період, поки американці не продовжили ліцензії до моменту підписання меморандуму з Іраном. Це призвело до того, що Росія продовжує страждати.

Тут діє надзвичайно цікавий ефект, коли маховик кризи сукупно вмикає інші червоні сигнальні лампочки: інфляцію та девальвацію рубля. Хоч би як валюта утримувалася за рахунок друкування грошей Росією, вона досить швидко знецінює рубль. Сьогодні він уже не може бути вільно конвертованим на міжнародних ринках для закупівель будь-якої продукції.

— Складається враження, що в російській економіці одна проблема лавиноподібно викликає наступну, провокуючи нові хвилі кризи. Яка Ваша думка з цього приводу?

— Звісно. Це запустило цікавий ефект пришвидшення накопичення самих умов кризи, коли ситуація стає дедалі менш контрольованою. На голову Центробанку Росії Ельвіру Набіулліну персонально тиснуть, щоб вона знизила облікову ставку на 1%, але вона відмовилася і знизила її лише на 0,25%. Це був суто компромісний крок назустріч Путіну, оскільки збільшення доступності кредитів та розширення грошової бази для інвестування в дефіцитні сектори економіки — це його особиста позиція.

Наразі із 28 галузей російської економіки 22 перебувають у глибокій кризі. Це пов'язано не лише з відсутністю доступу до необхідних ресурсів, частина з яких є імпортними, а й з величезним браком коштів. Підприємства не можуть взяти кредити, оскільки всі гроші йдуть на військово-промисловий комплекс. Ці кредити є надзвичайно дорогими, повертати їх важко, через що в Росії фіксується колосальна криза ліквідності та криза кредитного портфеля.

Другий фактор — це жорсткий дефіцит робочої сили. Хоч би як Росія применшувала свої втрати на фронті, вони вже наближаються до 1,5 мільйона осіб. І це не просто люди, які зазнали легких поранень і можуть повернутися до роботи за верстатами. Це важкі втрати, оскільки 70–73% із них є летальними. Тобто фактично на цей час убито близько мільйона росіян. Це свідчить про те, що Росія постала перед загальною мобілізаційною кризою.

З одного боку, мобілізація могла б дати особовий склад для фронту, але Кремль не може на це піти, бо довелося б забирати трудові ресурси з міст і великих індустріальних центрів, де працюють оборонні підприємства. З іншого боку, Росії доведеться усвідомити, що вона не здатна впоратися з війною в її іншій формі. Перебіг бойових дій тепер визначають не атаки живою силою, дивізіями, арміями чи навіть бригадами й батальйонами, а принципово інший технологічний рівень — війна машин. Сьогодні солдат, не кажучи вже про техніку чи піхоту, яка йде поруч або атакує окремо, просто не може просунутися через зону смерті. Війна змінила свій характер. Сама по собі жива сила, яку немає часу навчити воювати з використанням сучасної техніки, не дає Росії жодної перспективи. Це створює мобілізаційний та стратегічний тупик всередині РФ.

Окрім того, мобілізаційний тупик поглиблюється тим, що величезна кількість російських громадян із професійними інженерними знаннями виїхала за межі країни і тепер працює в інших державах. До Росії вони вже не повернуться, адже мають високооплачувану роботу і захист урядів, які потребують кваліфікованих кадрів. Мобілізувати та швидко навчити нових інженерів і спеціалістів теж немає часу.

Водночас між «вежами Кремля» йде жорстока війна. Частина войовничих «яструбів», які за жодних умов не погоджуються на пошук мирних точок дотику у війні з Україною, вимагають тотальної мобілізації, збільшення випуску військової продукції та спрямування всіх фінансів на ці цілі. Інша ж частина вимагає повернення до стратегії економічного розвитку Росії.

Нещодавня стаття в The Economist показує, що західні економічні та фінансові аналітичні центри прогнозують Росії максимальне зростання наступного року на рівні не більше 1% ВВП. Думаю, що ця цифра є значно перебільшеною. Найбільш оптимістичний, середньозважений прогноз говорить про те, що Росія зможе отримати не більше 0,5% ВВП.

Зважаючи на те, що нафтові доходи Росії у першому кварталі впали приблизно на 45–46%, нафтові санкції проти тіньового танкерного флоту посилюються, а кількість нафти на світовому ринку зростає завдяки відкриттю Ормузької протоки та збільшенню поставок із США (які зараз постачають 12 мільйонів барелів нафти, що значно більше за показники будь-яких постачальників разом із Саудівською Аравією, країнами ОПЕК, Іраком, Іраном та Венесуелою), скоро ціна на нафту може впасти нижче 45 доларів за барель. При цьому собівартість російської нафти становить 47 доларів за барель.

Отже, за таких умов Росія не може розраховувати на зростання дохідності ні державного бюджету, з якого фінансується війна, ні головних кас РФ, які контролюють насамперед олігархи. Ці активи олігархів Путін може вилучити або взяти у своєрідний кредит в обмін на роздержавлення решти державних підприємств та великих об'єктів власності для поповнення Фонду національного добробуту. Росія змушена збільшувати видатки на війну. Зараз, за даними The Economist, вони становлять понад 40%, а за даними Інституту вивчення війни — уже більше 50%, і ці витрати будуть лише зростати. Витримати таку конкуренцію із західною економікою Росія просто не здатна.

— Тобто мова йде про класичну війну на виснаження? Хто, на Вашу думку, перемагає в цьому протистоянні прямо зараз — Росія чи Україна?

— Так, тут знову простежується важливий і надзвичайно цікавий історичний ефект війни на виснаження, а саме в економічному вимірі. Він пов'язаний з тим, що нинішня війна, власне, як і Перша світова, цілковито змінила технологічний уклад бойових дій із впровадженням танків та літаків. Тобто у війну вступили машини, коли військові сили не просто протистояли один одному на так званому «Марсовому полі», а бої велися хаотично на тих плацдармах, які визначалися генеральними штабами як найбільш перспективні для прориву в центр противника.

У нашому випадку війна повністю змінилася, вона стала війною високих технологій, тобто війною високої економіки. Сьогодні ведеться саме така війна. Росія закуповує німецькі та американські верстати, обладнання в Нідерландах, Японії через приватні китайські компанії, але це обладнання застаріло приблизно на 15–30 років. Якщо говорити про нинішній час, коли Тайвань уже випускає чипи 2 нанометра, то в Росії для «Іскандерів», інших балістичних і крилатих ракет чи авіоніки використовують мікросхеми, закуплені на третіх ринках — від холодильників, посудомийок та телевізорів. Можливо, вони дістають і промислові чипи, але вони не пристосовані до управління штучним інтелектом (ШІ) чи машинним зором. Те, що російські технологи та вчені намагаються складати їх у єдині матриці управління зброєю, означає лише одне: ця система має штучний характер, і поставити її на серійний військовий конвеєр неможливо.

Захід натомість поставив сьогодні війну на конвеєр. Великі американські, європейські та британські оборонні компанії працюють в Україні, як у величезному виробничому цеху та на полігоні. Тут одночасно випробовуються нові вироби, навіть військові гуманоїди, безпілотні системи, системи подолання російської ППО та навігації. З іншого боку, відбувається доведення цих систем до більш досконалого стану, виявляються допущені помилки, а недоліки оперативно усуваються. Компанія Palantir та інші застосовують сьогодні просунуті системи управління зброєю із залученням ШІ. Ми про це мало знаємо, і про це мало пишуть, але, судячи з іншої тональності Вашингтона, позиції президента Трампа та зміни настроїв у дискусіях європейських військово-політичних клубів, ми розуміємо: ситуація на полі бою розвивається не на користь Росії, і це було очевидно ще вчора.

Тому висновок американців (насамперед у Пентагоні) та європейських військово-політичних кіл про те, що Україна перехоплює ініціативу, свідчить про головне: Україна фактично вмонтована сьогодні в нову індустріально-технологічну базу гонки озброєнь Заходу. Ця гонка озброєнь виштовхує Україну на передній край, роблячи її ключовим елементом і носієм цієї зброї в сучасних умовах. Невипадково Південна Корея сьогодні змінила свою стратегію оборони і готує закон, щоб перевести власну армію на систему, яку використовує Україна. 500 тисяч південнокорейців служитимуть в армії, яка керуватиме дронами.

— Ви наголошуєте на тому, що Росія програє це економічне змагання. Але чи можливий у підсумку раптовий обвал російської економіки?

— Тут є дві проблеми. Перша пов'язана з тим, що такий обвал ніколи не можна спланувати заздалегідь. Так було під час Кримської війни, коли крах російської економіки призвів до того, що Микола І не витримав і помер, залишивши фактично зруйновану Росію наступному царю, який тривалий час проводив реформи, щоб вивести її з тупика. Але на той період існувала єдина система, де королівсько-царські родини мали родинну генеалогію, відповідні протоколи і вміли домовлятися між собою. Тому Росія змогла вижити тоді, але вона не змогла вижити у 1917 році, коли виснаження економіки Першою світовою війною призвело до Жовтневого перевороту і приходу до влади більшовиків. Можна згадати і ефект кайзерівської Німеччини — найсильнішої на той час імперії на континенті, яка виснажилася, і її падіння відбулося блискавично, запустивши революційні процеси.

Тому в цьому плані ми навряд чи побачимо тривалу й повільну еволюцію російської економічної системи зі знаком мінус. Тим більше, вона володіє значним запасом ресурсів, щоб не померти остаточно. Вона має вміння виживати в кризах, оскільки значна частина цієї економіки є приватною. Її власники, великі олігархи, лише багатіють — за доповіддю генсека Компартії РФ, яка зберігає впливові позиції в російському політикумі, до 100 наявних мільярдерів за минулий рік додалося ще 50. Тобто на війні виникло ще 50 нових мільярдерів. Зрозуміло, що всі ці люди готуються до кризи, і класичного економічного колапсу може не відбутися.

Суть кризи полягатиме не в тому, що раптом зупиниться вся економічна машина Росії, а в тому, що її політична машина більше не зможе надавати економічній системі жодних стимулів, ідей чи можливостей для розвитку. Політична машина буде знищена. Ця криза може призвести саме до політичного перевороту, до відходу від влади Володимира Путіна, і тоді війна сама по собі закінчиться.

Є й другий ефект у розмовах про можливий обвал російської економіки. Про нього, на жаль, мало пишуть, хоча він є головним. Цей ефект пов'язаний із тим, що Росія володіє чи не найбільшим у світі арсеналом ядерної зброї, який перевищує навіть запаси США. Тому Захід — і не лише Америка, а й усі ядерні країни — абсолютно не зацікавлений у тому, щоб стався неконтрольований обвал РФ. Невипадково зараз ведуться закриті таємні переговори. Троє послів, представників Британії, Німеччини та Франції, їздили на розмову не до Ушакова, а до заступника голови адміністрації Путіна, щоб узгодити пункти, за якими можна рухатися до мирних переговорів. Персонально з Ушаковим вели переговори представники команди голови Ради ЄС Кошти. Досі тривають дискусії щодо призначення єдиного представника від ЄС для можливих перемовин із Путіним.

Путін нещодавно несподівано заявив, що готовий до переговорів. Те, що він назвав умовою базу Стамбульських протоколів (які свого часу були завізовані Арахамією з українського боку та Мединським з російського за посередництва Абрамовича), не означає, що він стоятиме на цьому до кінця. Це лише привід розпочати процес. Заява Польщі, насамперед Дональда Туска, про те, що Варшава хоче брати участь у таких переговорах, інакше визнає їх недійсними для себе, свідчить про одне: переговори близько. І вони близько саме тому, що Путін розуміє — економічну війну з Україною та Заходом він уже програв.

Навіть якщо він досі намагається наступати в районі Лиману, Костянтинівки та в інших місцях, економічний раунд програно. Про це свідчить і нарощування українських безпілотних атак так званими «мідл-страйками» та «діп-страйками» на середні й глибокі дистанції до 200 кілометрів. Фактично мова йде про повне перекриття логістики до Криму. Оголошена Президентом 40-денна операція по Криму має призвести до знищення основних військових центрів, баз спротиву і перетворити Крим на ізольований острів. Це далеко від колишньої ідеї Аксьонова про «Острів Крим», який міг би стати зоною «порто-франко», але процес рухається саме в цьому напрямку.

Подальше нарощування західних санкцій (а Трамп уже заявив про готовність говорити про них, і в США вже готуються спільні законопроєкти республіканців та демократів) також підтискає Кремль. Думаю, найближчим часом буде оголошено наступний пакет санкцій ЄС. Попри позицію Болгарії та Угорщини, вони, швидше за все, будуть погоджені. У Путіна залишається критично мало можливостей для продовження війни з посиленням наступального ефекту. Хоча він про це заявляє, говорити про реальний наступальний потенціал неможливо, бо під цим немає економічної системи — вона в Росії відсутня як така.

Росія опинилася по інший бік глобального цивілізаційного та економічного стрибка. Цей стрибок зараз відбувається на першій космічній швидкості: включення у війну бойового ШІ та поява цілої низки принципово інших технологічних видів зброї, які неможливо контролювати на території противника, є для РФ недосяжними. Росія залишилася в минулому, і перед нею стоїть стіна, здолати яку буде надзвичайно важко. Навіть після завершення війни знадобляться десятки років, щоб пройти цей шлях і наздогнати бодай слабші країни. Кожна держава, яка сьогодні працює із західними центрами нової гонки озброєнь, здобуває надзвичайно швидкі та ефективні способи ведення війни. Невипадково європейські технологічні компанії вимагають від Урсули фон дер Ляєн докорінно змінити політику ЄС у цьому напрямку та допустити їх до управління процесами в Євросоюзі — за аналогією з тим, як це відбулося в США, щоб уникнути кризи диспропорційного розвитку.

Тому Росія критично програє саме цю економічну частину війни, і це може стати підгрунтям для реальних мирних переговорів. Проте на цьому етапі вони не можуть супроводжуватися тією ціллю, яку декларує українська політична влада, говорячи про «справедливий і довготривалий мир». Ця мета наразі відірвана від реального стану війни, в якому ми перебуваємо.

— А якою тоді має бути справжня, реалістична ціль для України, нашого народу, влади та глави держави на даному етапі?

— Сьогодні треба ставити за ціль не просто повернення окупованих Росією територій на кордони 1991 року, а значно більше. Це має бути новий протокол цілей, новий набір завдань: починаючи від перезаснування української державності і закінчуючи новою економічною стратегією розвитку, де домінування сировинної моделі буде замінено на високотехнологічну. І тоді зникнуть дискусії про те, скільки в Україні мільйонів гектарів чорноземів — 40 мільйонів орної землі чи 22 мільйони, як є в реальності. Тоді не доведеться говорити, що ЄС, Польща, Угорщина, Румунія чи Болгарія опиняться під тиском українських аграріїв.

Нам потрібно докорінно змінити модель, яка формує третій фактор перемоги — модель ідеології. З точки зору ідеології, вона поки що залишається темною, неясною стороною української політики. Якщо економічна складова зрозуміла завдяки Заходу та ефективності молодих, талановитих українських військових і технологічних лідерів на кшталт Федорова та інших, то з ідеологією ясності немає. Яка ідеологія української війни? Якщо це визвольна війна, то в чому її глибинна суть?

Зеленський забив великий цвях у цю тему, що призвело до штучної кризи у відносинах із Польщею, надуманої націоналістами на кшталт Ярослава Качинського та Кароля Навроцького. Але не проживши цю кризу, ми не встановимо справжню ідею Української держави. Ідею, побудовану на тяглості історичних визвольних змагань, коли Україна завжди прагнула створення своєї державності, але не могла її втримати саме тому, що чергові окрики з Москви чи Варшави не давали українцям відчути себе повністю незалежною та самодостатньою нацією.