Олексій Голобуцький. «Бусифікація» в Україні: кому вона вигідна, і чи є альтернатива
У 2025 році в Україні значно загострився суспільний дискурс навколо теми загальної мобілізації, зокрема — практик так званої «бусифікація» (силового вивезення чоловіків до центрів комплектування). Хоча ця практика активно критикується правозахисниками та громадськістю, частина військового керівництва, зокрема командування Десантно-штурмових військ, висловлюється на підтримку більш жорстких методів поповнення армії, наголошуючи на необхідності захисту країни в умовах повномасштабної війни. Слово «бусіфікація» визнане «Словом року» в Україні, що свідчить про масштаб суспільного резонансу. Водночас влада декларує намір реформувати систему мобілізації, зробити її більш прозорою та гуманною.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати дану інформацію політолога, заступника директора Агентства моделювання ситуацій Олексія Голобуцького:
— Це величезна проблема комунікації нашої держави з суспільством. Мобілізація не може бути демократичним процесом — вона апріорі недемократична. Вільну людину беруть і забирають в армію — як вона може бути демократичною? Вона може бути справедливою. Але я історик і добре знаю: ніде вона не була справедливою, ніколи. Є межі: від повної тотальної несправедливості до більш‑менш справедливої. Американці у В’єтнам проводили лотерею: вони обирали номери за віком, і все одно виявилось, що там було те ж саме, що й у нас. Комісії складалися з мерів, вони обирали, і вони робили так, щоб їхні діти не потрапляли у ці списки. Коли Ніксон прийшов до влади, він обіцяв відмінити цю систему.
Загалом це дуже складний момент з точки зору психології суспільства. Чим більш вільне суспільство, тим важче говорити про мобілізацію. Я завжди про це говорю: це проблема комунікації. Треба було пояснювати все з першого дня, коли було піднесення. Але влада не хоче брати на себе відповідальність. Вона ніби не має до цього стосунку. Питання мобілізації — це не питання військових. Суспільство визначає правила, за якими люди потрапляють у військо, а не армія. Якщо армія буде визначати, там ніякої «бусіфікації» не буде. Там будуть стояти кулемети, танки, і вони просто самі вирішать, що робити, коли військові прийдуть до влади. Тому це маразм — постійно чуєш намагання влади перекласти цю проблему на військових. Вони не хочуть, бо президент у нас хороший, і він практично слово «мобілізація» майже не використовує. Він хоче так: мобілізацією займався Залужний, потім Сирський, а я взагалі тільки зброю збираю по світу їжджу. Хоча це його прямий обов’язок як Верховного головнокомандувача і президента — постійно говорити про це і бути арбітром питання мобілізації.
Ми не Швейцарія, і ніколи не будемо Швейцарією. Але чому більшість нашого населення думає: якщо ми живемо в країні, де немає нормальних правил, то чому в якійсь сфері ці правила повинні працювати? Вони ніде не працюють. Так побудовано. І це не проблема влади — це проблема всього суспільства. Питання мобілізації — це насильницький акт з будь-якої сторони. Він ніколи не буде таким, щоб усіх задовольняти.
Я не пам’ятаю, хто проводив опитування, але після цього питання більше не задавали, бо боялися. У 2023 році, або на початку 2024‑го, більшість українців були за добровільну мобілізацію — що само по собі абсурд. Не може бути добровільною мобілізація апріорі: або ти добровільно йдеш, або тебе мобілізують. І це завжди акт насильства з боку держави. Проблема комунікації тут ключова. Змінити щось неможливо. Є система, побудована за принципом: чим більше зберете — тим краще.
— Може, справа в умовах? Якщо змінити умови: підвищити виплати, дати гарантії, забезпечити безпеку сім’ї, вирішити квартирне питання. Може, проблема у відсутності мотивації?
— Платити стільки, скільки Росія платить, навіть вона вже не може знайти грошей. Це набагато багатша країна, і там вже є проблеми з контрактниками. Мотивація «вмерти за квартиру» працює, але у нас країна бідна, хоча більш рівна, ніж у Росії. Мається на увазі, що у нас немає такої різниці між центром і провінцією, як там. Різниця є, але не в десятки разів. Для людини, яка живе в Бурятії чи Тиві, альтернативи практично немає. Єдиний соціальний ліфт для неї — контракт. Тут давно зрозуміло: якщо людині не подобається, вона спокійно виїжджає. А для бурятів виходу немає: тільки летіти до Москви 10 годин, як за кордон. Це та безвихідь, якою користуються.
Я дуже песимістичний. Хіба що європейці візьмуть нас на свій баланс, армію, хоча б частково. Якщо вони будуть платити більше, це, звичайно, покращить ситуацію та збільшить кількість бажаючих. Але корінь проблеми не змінить. Тут потрібен комплекс заходів, які треба було починати ще з 2014 року, уж точно з 2019 року, і уж точно з 2021 року, постійно готуючись до війни.
Коли з ранку до вечора розповідають, що у нас все чудово, а потім під час війни кажуть про перемогу за перемогою, до людей доходить реальність: ми ж у більш‑менш вільній країні живемо. Я це бачу на прикладі оточуючих щодня. 2022 рік, добровольці, і зараз вони обурюються та вимагають найжорстокішого ставлення до ухилянтів та всього іншого. У мене приятель служить 3,5 роки, він з третього дня війни. Він каже: «шансів вийти — ну підірватися на міні». Всі хвороби там фактично нівелюються — ніхто на них не звертає уваги. Ну, інфаркт ще можна отримати. У іншого знайомого інфаркт стався, його списали. Вони там вічно не можуть бути. Коли військові так говорять грубо, у них теж є певна логіка.