Олег Жданов. Сирський побудував радянську армію — і це причина такої кількості СЗЧ

За даними Офісу генерального прокурора України (ОГП) за період з січня 2022 по вересень 2025 року відкрито 235 646 кримінальних проваджень за статтею 407 ККУ (самовільне залишення частини — СЗЧ) і 53 954 — за статтею 408 ККУ (дезертирство). Згідно з повідомленнями, у вересні 2025 року кількість випадків СЗЧ містилась на рівні близько 17 000 на місяць, що стало другим історичним максимумом після травня. На фоні цього керівництво країни та оборонні структури стикаються з викликом — як зменшити кількість СЗЧ та дезертирства, підвищити мотивацію військовослужбовців, поліпшити систему командування й державної підтримки військових.

Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати дану інформацію військового експерта полковника запасу ГШ ЗСУ ­Олега Жданова:

— Причина одна — військове керівництво. Яку систему Олександр Сирський побудував, така і працює. І, на жаль, саме тому ми маємо такий результат. Він побудував радянську армію — причому в дуже поганому її варіанті.

Подивіться на статистику по наших новітніх бригадах, які створені не завдяки, а всупереч волі Сирського. Згадайте, скільки часу Андрій Білецький відстоював 3-тю штурмову бригаду. Аж до того, що поклав рапорт на стіл і поставив питання: або я командую бригадою, або звільняйте мене. І ось по статистиці — у 3-й штурмовій мінімальна кількість випадків СЗЧ. Звести їх до нуля неможливо, адже це явище існує у будь-якій армії світу. До речі, навіть в Ізраїлі, який нам постійно ставлять за приклад, теж є проблема з СЗЧ. Це явище, яке неминуче виникає під час воєнного стану та ведення бойових дій.

Але головне — все залежить від командного складу. Саме від нього. І друге — від політики держави, від мотивації суспільства до захисту країни. Ще Маннергейм казав: щоб люди йшли захищати свою державу, потрібно створити для них такі умови, які вони захочуть захищати.

А тепер подивіться, де у нас є тотальна соціальна реклама щодо захисту країни? Її немає. Де агітаційна робота? Немає. Є лише рекрутинг. Добре, що хоча б дозволили частині бригад у складі ЗСУ проводити самостійний рекрутинг, бо інакше була б суцільна катастрофа. А де мотивація з боку держави? Її постійно змінюють, але в кращий бік нічого не відбувається. Ми вже чотири роки не можемо підняти грошове забезпечення нашим військовослужбовцям. От вам і причини.

— Що робити з цими людьми, яких знаходять після СЗЧ? Чи є механізм, як з ними працювати? Можна покарати, але ж від цього нічого не зміниться. Людину знову кинуть на фронт, і вона знову піде у СЗЧ.

— Повинно бути покарання. Проблема в тому, що наш закон працює вибірково і частково. Це два головні критерії нашого законодавства: вибірковість і непослідовність. Тобто він не поширюється на всіх однаково. Можна відкупитися, можна домовитися, а можна прикритися якимись кумами, сватами, друзями — «порішати», як у нас кажуть.

З іншого боку, держава боїться застосовувати більш жорсткі методи покарання військовослужбовців. СЗЧ класифікується чітко: до 3 діб — це самовільна відлучка, від 3 до 30 діб — це СЗЧ, а понад 30 діб — це вже дезертирство. Закон чітко регламентує терміни. Можливо, десь є статистика, але її тримають у суворій таємниці — скільки осіб засуджено за СЗЧ і за дезертирство. Ви її бачили? Ні. А це ж також елемент державної політики. Суспільство має знати, що за скоєння злочину настає покарання.

Будь-який механізм, будь-який закон працює за принципом «кнута і пряника». Інших принципів у світі просто не існує. А в нас сьогодні немає ні кнута, ні пряника. Пряника — бо немає інформаційної й агітаційної роботи, а також мотивації з боку держави щодо підписання контрактів. Навпаки, держава робить усе, щоб зірвати мобілізацію.

Згадайте, як одночасно звільнили всіх воєнкомів. Це фактично обвалило мобілізаційну систему країни. Якою б вона не була, але вона існувала. Її потрібно було реформувати, вдосконалювати, а не руйнувати. А ми зробили як у пісні більшовицького інтернаціоналу — «мы старый мир разрушим, а затем...». Але «затем» так і не настало. От і результат: систему зламали, а нової не побудували.

Сьогодні вже навіть депутати визнають, що це була стратегічна помилка уряду. Хоча чомусь винуватять саме уряд, хоча це була ініціатива президента — випустити молодь 18–22 років за кордон. І кого тепер мобілізуватимуть? Людей 55+? Тих, хто за станом здоров’я максимум може сидіти на КПП і натискати кнопку підйому шлагбаума, пропускаючи машини? Це ж абсурд. І все це робиться на державному рівні, як частина політики держави.

І ще одне — найновіше. Якщо порівняти редакцію закону про мобілізацію нинішню і ту, що діяла до вторгнення, то можна побачити, що з неї фактично викреслили роль президента як головної особи, відповідальної за мобілізацію. Тепер громадянин сам відповідає за мобілізацію — сам себе повинен мобілізувати і сам нести відповідальність, якщо щось порушує. Хоча пункт про те, що мобілізація проводиться на підставі указу президента, який затверджує Верховна Рада, залишився, але відповідальності президента за цей указ у законі вже немає.

Усе це потрібно міняти. Треба змінювати підхід держави — це питання внутрішньої політики. Треба підправляти законодавство і рихтувати правоохоронну систему, щоб вона реально працювала на виконання закону.