Олексій Голобуцький. Слов’янсько-Краматорський укріпрайон — це останній козир, який від нас вимагають віддати
Дипломатична активність навколо війни в Україні вийшла на піковий рівень під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Вчорашня зустріч президентів Володимира Зеленського та Дональда Трампа, яку обидві сторони назвали «продуктивною», супроводжувалася не менш важливими подіями у Москві, де спецпредставник США Стів Віткофф та Джаред Кушнер провели багатогодинні переговори з Володимиром Путіним. Дональд Трамп вже встиг публічно заявити, що Зеленський висловив готовність до укладання угоди, оскільки основні параметри домовленостей, що обговорювалися останні пів року, вже зрозумілі. Проте ключовим каменем спотикання залишається територіальне питання та відсутність остаточних гарантій безпеки.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати дану інформацію політолога, заступника директора Агентства моделювання ситуацій Олексія Голобуцького, наше запитання стосувалося оцінки паралельних зустрічей у Давосі та Кремлі, а також того, чи піде українська влада на територіальні компроміси через референдум чи інші механізми:
— По-перше, це вже не перша зустріч, по-друге, все нібито вирішено, все зроблено, але залишається одне питання — вивід українських військ з Донбасу і відсутність чітких 100%-вих гарантій з боку США щодо безпеки і щодо відновлення України. Бо я так розумію, що, звичайно, є повна недовіра один до одного, що логічно: тобто української сторони до американської, американської до нашої, української до російської — тобто вона взаємна, і це абсолютно логічно.
Я так розумію, що Трамп торгується так: ви спочатку погодьтесь офіційно, це буде ознакою того, що Путіну нічого не залишиться, як сказати «так, припиняємо бойові дії», і тоді ми надамо вам те, що ви хочете, з голосуванням у Конгресі і так далі. Наші ж хочуть спочатку отримати гарантії, і це знову ж таки логічно. Ситуація виглядає так, що навіть якщо американці дадуть гарантії, це не означає, що вони впишуться за нас, якщо Росія нападе через тиждень після всього цього, після виводу військ.
У нас є актив дуже могутній, за допомогою якого ми, в принципі, так чи інакше, через рік-два — якщо виживемо, якщо у нас будуть сили — перетворимо всі зусилля Росії взагалі у ніщо. Це логіка України, я так розумію, влади, командування і так далі, що у нас є такий актив, який називається Донецька область. Це там, де найбільше росіян вбивається, найбільше гине, і там, де ми дійсно готуємось до війни вже 11 років. Мається на увазі, що слов’янсько-краматорська агломерація — це, мабуть, найсильніший укріпрайон не те що в Європі, а й у світі, можливо, на даний момент. І росіянам там воювати мінімум рік, навіть при найкращих умовах; самі песимісти, які не вірять в Україну, кажуть, що за це треба буде боротися рік мінімум.
І ми це віддаємо, щоб росіяни зайшли туди і через тиждень, чи місяць-три-п'ять звідти вже напали на Дніпропетровську область, на Харківську чи продовжували наступ на Запорізьку та Херсонську області, щоб закріпити там усе що у них в конституції остаточно? Тому ситуація певною мірою патова, адже Путін не може відмовитись — для нього зараз складається ідеальна ситуація, він повинен підігрувати Трампу. Він вже рік тягне час, а Трамп занадто багато пропонує Путіну. Це як у будь-якій азартній грі: так, можна блефувати, але можна так загратися, що й програти все. І ні Путін, ні Трамп не знають, де цей момент для них обох наступає.
Нібито здавалось, що от-от він наступає наприкінці року, але через Венесуелу, через ситуацію з Гренландією з'явилися нові можливості, бо рік був повністю провальний для нього, а тут він нібито з такого успіху починає і може ще тягнути час із Росією та Україною. Але це теж не буде нескінченно, і Трамп це розуміє, і Путін це розуміє. Розумієте, тут вже форма не має значення. Це може бути оренда 100-річна з боку Росії, це може бути концесія, це може бути що завгодно. Але, звичайно, в Україні це буде розглядатися як часткова капітуляція (це не моя точка зору, я особисто так не вважаю), а Росія, звичайно, буде з усіх кутів кричати про те, що це перемога і саме це й було метою всієї «СВО», як вони це називають.
— Путін знову вчора заявив, що цілі «СВО» рухаються і вони будуть виконані.
— Це все риторика. Він виставляє максимальні умови. Це ж їхня тактика. Для чого вони бомблять Київ, чому це все відбувається? Вони розуміють, що якщо далі так буде продовжуватися війна і Україна не завалиться (можливо, вони теж вірять у такий варіант, що Україна завалиться, і це, в принципі, гіпотетично можливо), їм все одно доведеться виходити з війни, але з гіршими умовами.
От зараз умови сприятливі: і Трамп тисне, і зима, і електрика вся завалена і тому подібне. Тому ця риторика повторюється постійно — мовляв, з кожним разом умови будуть гіршими. Але за логікою, ситуація для нас покращується останній рік, саме з точки зору вимог Росії, я маю на увазі. Не наше уявлення про перемогу і кордони 1991 року тощо, а саме з точки зору Росії. Бо рік тому ще вимагалося все, що вони внесли у конституцію, там було ще безліч всього. А зараз реально всі розуміють, що мова йде саме про це конкретне питання.