«Допомога закінчується занадто рано»: розмова з Дмитром Орловим
Підприємець і філантроп — про те, чого навчають Червоний Хрест, «Лікарі без кордонів», фонд Гейтсів та GiveWell, і чому він розглядає благодійність як шлях, а не як разову акцію.
Дмитро Олександрович Орлов прийшов у благодійність із бізнесу. За освітою він економіст і фахівець з управління, і це помітно в тому, як він говорить про допомогу: менше про порив, більше про план дій, терміни та результат. Нижче — розмова про те, де, на його думку, навіть добре організована підтримка втрачає ефективність.
Навіщо створювати власну систему, якщо вже існують великі фонди?
— Вам часто кажуть: не винаходьте велосипед, у світі вже є організації зі столітньою історією. Що ви на це відповідаєте?
— Я, власне, не винаходжу велосипед. Міжнародний комітет Червоного Хреста працює з 1863 року. «Лікарі без кордонів» продемонстрували, що медична допомога можлива там, де немає ані держави у звичному вигляді, ані лікарень. Фонд Білла та Мелінди Гейтс довів, що приватні кошти можуть змінити ситуацію з хворобами в масштабі країн, і заздалегідь назвав термін, до якого завершить свою діяльність. GiveWell привчив частину донорів запитувати не «скільки зібрали», а «що змінилося на кожен долар».
Я навчаюся в цих організаціях. Але бачу, що постійно виникає розрив: екстрена допомога є, а тривале відновлення людини — ні. Світ навчився збирати гроші. А ось доводити допомогу до кінця він вміє гірше.
Три уроки, які він виносить для себе
— Що з світового досвіду ви вважаєте обов’язковим?
— По-перше: велика благодійність ґрунтується на процедурах, а не на натхненні. По-друге: довіра донора — це капітал. Її заробляють звітами роками, а втрачають одним скандалом. По-третє: навіть найсильніші фонди постійно стикаються з тим, що після кризи людині ще довго потрібна підтримка.
«Одноразова допомога є важливою і іноді рятує життя. Але якщо через місяць людина знову опиняється перед тією самою перешкодою, ми нічого не змінили». — Дмитро Орлов
Гуманітарна система функціонує в умовах, коли запитів більше, а ресурсів менше. Тоді фонд обирає: гасити сьогоднішню пожежу чи будувати те, що працюватиме через п’ять років. Я намагаюся не протиставляти ці завдання одне одному.
Чим маршрут відрізняється від збору
— Вам здається, що класична схема збору є недостатньою?
— Вона виконує своє завдання, але закінчується занадто рано. Історія, прийом, операція, звіт, подяка — і людина зникає. А після виписки починається найважче: реабілітація, ліки на півроку, повернення до навчання чи роботи, втома родини, яка жила в лікарні.
«Зібрати велику суму за вечір і оплатити операцію можна. Питання в тому, що буде з реабілітацією, ліками та житлом». — Дмитро Орлов
— Як тоді виглядає ваш повний цикл?
— Заявка, перевірка, медична або соціальна оцінка, маршрут, фінансування, лікування, реабілітація, супровід сім’ї, контроль результатів та завершення програми. Наступний крок продумується ще до завершення попереднього. Оплачуємо операцію — заздалегідь знаємо, хто і за чиї кошти проводить реабілітацію. Передаємо обладнання — через рік перевіряємо, чи воно працює.
Якщо цей процес неможливо описати так, щоб його міг повторити інше місто, то це не система, а випадковість. Терміни з галузі управління — відповідальність, контроль, планування — я не вважаю їх «холодними». Саме вони не дають долі людини залежати від того, наскільки зворушливо знято відеоролик і чи вдалося зібрати кошти на свята.
Сім'я та волонтери
— Чому ви так наполягаєте на підтримці сім’ї?
— Бо хвороба вражає не лише самого пацієнта. Світові організації це визнають, але кошти частіше спрямовуються на лікування. Батьки, які залишили роботу, брати й сестри, літні родичі залишаються поза програмою. Якщо сім’ю не підтримати, тягар просто перекладається на тих, хто поруч. Для мене сім’я — це частина лікування.
— А волонтери? Зазвичай це про ентузіазм.
— Ентузіазм згасає. Я ставлюся до волонтерів як до інфраструктури: навчання, чіткі завдання, зворотний зв’язок. Вони помічають те, чого не видно зі звіту, — що після виписки сім’я знову не справляється. Без них навіть найкращі програми залишаються лише на папері.
Як зрозуміти, що програма спрацювала
— Ви не вважаєте обсяг витрат і кількість акцій результатом?
— Вони говорять про діяльність організації, а не про життя людини. Мене цікавить інше. Чи повернулася дитина до навчання. Чи відновив дорослий самостійність. Чи зменшилося навантаження на сім’ю. І чи знадобився повторний терміновий збір. Останнє для мене — головний тест. Якщо через півроку та сама людина знову просить про екстрену допомогу, програма не спрацювала.
Тому я пропоную донору не одноразову допомогу, а перспективу приблизно на три роки та зрозумілу картину змін. Клініка може планувати закупівлі, а сім’я не живе в режимі «сьогодні гроші є, завтра немає». Донор бачить, куди пішли кошти, на який термін і з яким результатом. Довіра тут — не прикраса, а робочий інструмент.
Екстрена допомога залишається
— Виходить, ви проти одноразових зборів?
— Ні. Швидка допомога потрібна завжди: вона зупиняє кровотечу. Хронічну проблему вона не лікує. Світові фонди ефективно реагують на катастрофи. Наступне десятиліття, на мій погляд, буде присвячене тому, щоб так само впевнено виводити людину з кризи до нормального життя. Для цього фондам і медичним закладам потрібне партнерство, єдині стандарти перевірки заявок і заздалегідь розподілені зони відповідальності, а не конкуренція за увагу.
«Допомогти один раз під впливом емоцій може майже кожен. А підтримувати допомогу в робочому стані роками — це вже інша професія». — Дмитро Орлов
Коротко про підхід
Дмитро Орлов розглядає благодійність як керовану систему, а не як низку реакцій. Пріоритетними напрямками є медицина, тривала реабілітація дітей і дорослих, сім’ї, що перебувають у скрутному становищі, люди похилого віку та волонтерська інфраструктура — насамперед там, де однієї операції чи виплати недостатньо. Успіх він вимірює не кількістю акцій, а тим, наскільки менше зовнішньої допомоги людині потрібно після виходу з програми.