Українська автокефалія більш вплинула на світове Православ'я, ніж на релігійну ситуацію в країні, - вчений
На початку травня швейцарський Центр із вивчення проблем безпеки (The Center for Security Studies) випустив аналітичний огляд про вплив українського церковного питання на РПЦ і ситуацію в православному світі. Серед його авторів - відомий соціолог релігії Миколай Митрохін, науковий співробітник Центру східноєвропейських досліджень (Forschungsstelle Osteuropa) у Бременському університеті, який нещодавно подорожував по регіонах України, аби вивчити життя приходів УПЦ і ПЦУ в «польових» умовах.
У своїй роботі Митрохін зазначає, що обіцянка творців ПЦУ об'єднати переважну більшість православних громад України не виконана. За словами аналітика, хоча УПЦ як релігійна структура і втратила частину свого минулого впливу, вона досі домінує за числом громад у 24 з 27 областей країни. До того ж, «УПЦ в переважній більшості регіонів продовжує будівництво церков активніше, ніж її конкурент», - йдеться в доповіді.
На тлі цього, за думкою вченого, основний результат отримання Православною Церквою України від Вселенського Патріархату томосу про автокефалію лежить у площині міжправославних відносин. Мається на увазі розділення православного світу на два табори - Константинопольський і Московський, а також зміна стратегії РПЦ у напрямі розширення свого впливу у світовому Православ'ї, перетворення з національної церкви російськомовних на глобальну церкву. Водночас, хоча ПЦУ визнали лише три з 14 автокефальних церков, вона також має групи прибічників і в церквах, що традиційно вважалися союзниками Московського патріархату. І навпаки, з поваги до УПЦ та її Предстоятеля особисто, РПЦ несподівано підтримали церкви, які здебільшого займають у суперечках Фанара й Москви нейтральну позицію.
Загалом УПЦ має близько 12 000 зареєстрованих парафій, серед яких 10 000 є діючими. Що стосується ПЦУ, тут оцінки дуже різняться - від 3 500 до 7 000 парафій. При цьому за даними експерта значна частина громад ПЦУ існує тільки на папері: УПЦ КП, що увійшла до єдиної церкви, мала 5 000 зареєстрованих парафій, з яких реально існували близько 3 500, а з 1 000 громад УАПЦ діяли лише 600.
Крім того, польове дослідження Митрохіна, яке було проведено в Києві, Вінницькій, Волинській, Запорізькій, Київській, Миколаївській, Одеській, Рівненській, Херсонській і Хмельницькій областях протягом 2015-2020 рр., показало: відвідуваність храмів УПЦ вища, ніж у ПЦУ, що особливо помітно в центральних і південних регіонах країни.
Незважаючи на всю підтримку з боку прихильників Петра Порошенка, за даними Предстоятеля ПЦУ до неї перейшло близько 600 громад УПЦ, тобто близько 5% від загального їх числа. Завдяки розмитим формулюванням поправок до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», ухвалених в останній рік правління минулого президента, проводячи збори територіальних громад, місцеві адміністрації могли з легкістю набрати з місцевих жителів більше учасників, котрі підтримують перехід релігійної громади до ПЦУ, ніж число реальних парафіян, які щонеділі беруть участь у богослужіннях.
У перші місяці 2019 року в шести з семи регіонів Західної України, а також в Хмельницькій, Вінницькій і Житомирській областях сталися жорстокі сутички за храми між прибічниками ПЦУ та УПЦ. Опинившись без підтримки священноначалля з далекої Москви та Київської митрополії, що посіла вичікувальну позицію, громади були вимушені самотужки створювати мережу взаємодопомоги.
За даними Митрохіна, які він отримав під час інтерв'ю з високопоставленими ієрархами й активістами, УПЦ втратила щонайменше 200 громад і 150 священників, які добровільно або з побоювань втратити храм перейшли до ПЦУ. Ще 250 громад розділилися та не мають можливості здійснювати богослужіння в своїх храмах, при цьому священники залишилися в УПЦ. Інші 100 громад продовжують служити в своїх храмах, офіційно перереєструвавшись на ПЦУ.
Водночас учений нагадує, що згідно з опитуваннями громадської думки на момент створення ПЦУ церковну ініціативу Петра Порошенка, про яку було оголошено 18 квітня 2018 року, підтримувала тільки третина населення країни.
У зв'язку з цим нова українська влада дистанціювалася від вирішення релігійних питань, так само як і керівництво УПЦ дотримується в стосунках зі світською владою «холодного нейтралітету» та не шукає в суспільстві іншої підтримки, окрім як з боку своїх вірників, намагаючись максимально вигідно використати положення «однієї з багатьох» – та не найважливішої для політиків, – конфесії. Тим часом представники політичної сили, що перемогла на виборах, в деяких питаннях навіть схильні враховувати інтереси УПЦ – але не з симпатії до неї, а сприймаючи її як сильного політичного опонента. Так, і новий міністр культури, і новообрана глава Державної служби з питань етнополітики та свободи совісті, а також міністр закордонних справ України не приховують свого критичного ставлення до УПЦ, розглядаючи її існування виключно як проблему національної безпеки.
Проте, тактика УПЦ з оскарження в судах змін юрисдикційної приналежності своїх громад переважно виявляється успішною. За позовами УПЦ проти обласних адміністрацій було розпочато близько 60 проваджень, що відволикає значний ресурс чиновників, які займаються питанням реєстрації релігійних організацій. І в багатьох випадках суди стають на бік УПЦ.
Таким чином, незважаючи на тиск з боку попередньої влади, УПЦ зуміла зберегти єдність, а її священнослужителі та віряни цілком задоволені своїм поточним статусом в єдності з Московським Патріархатом. Вони наполягають, що залежність від Москви незначна та обмежується суто духовним зв'язком, хоча на думку Митрохіна це вірно лише частково, оскільки в низці випадків ієрархи УПЦ орієнтуються на позицію священноначалля РПЦ або навіть чекають на їхні інструкції. Втім, він вважає, що рівень самостійності УПЦ цілком дозволяв їй, якби у неї було таке бажання, скористатися пропозицією Порошенка і за його підтримки піти від РПЦ до ПЦУ. Проте, як бачимо, цього не сталося. У свою чергу, єдність і активне релігійне життя в самій ПЦУ - досі є питаннями майбутнього. Питаннями, рішення яких, ймовірно, займе не менше п'яти років, якщо не десятиріччя, – і від яких залежить не лише доля Єдиної Помісної Церкви, але й авторитет Вселенського Патріарха.