Максим Бужанський. Я ніколи не пробачу росіян — ні через 10, ні через 150 років
Сьогодні, 8 травня 2026 року, в Україні офіційно відзначається День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Згідно із законодавчими змінами, прийнятими у 2023 році, країна остаточно перейшла на європейську традицію вшанування цієї дати, відмовившись від радянського формату «Дня Перемоги» 9 травня. Водночас 9 травня тепер відзначається як День Європи, підкреслюючи інтеграцію України у західне демократичне співтовариство.
Інтернет-видання From-UA.org попросило прокоментувати цю інформацію українського політика, народного депутата та публіциста Максима Бужанського, і наше перше запитання стосувалося того, що саме означає для нього 8 травня — «День примирення» та 9 травня, а також його ставлення до нової практики розділення дат пам’яті та святкування Дня Європи:
— По-перше, ніякого «дня примирення» більше немає. Два роки тому його скасували, а законом (я тоді голосував «проти» — єдиний із усіх депутатів) встановили 8 травня Днем пам’яті та перемоги. Дня примирення більше не існує. І не існує ще й тому, що за роки його існування ніхто так і не зміг чітко або хоча б якось пояснити: а, власне, хто з ким мав примиритися?
Примиритися з нацистами, які вбили десятки мільйонів людей, — це абсурд, і про це не йшлося. Примиритися з сучасними німцями, які не несуть відповідальності за гріхи нацистів? Та з ними ніхто й не сварився. Тобто концепція «дня примирення» не існувала з самого початку.
Що для мене особисто означає 9 травня? Це день капітуляції нацистської Німеччини, день капітуляції Третього рейху, день, коли офіційно закінчилася Друга світова війна в Європі. Підкреслюю — в Європі, бо вона тривала на Тихоокеанському театрі військових дій, хоча бої тривали й після цього. Капітуляція Німеччини відбулася 9 травня за київським часом. Ті, хто вважає, що можна переносити дату кудись ще — ну, це їхня справа, я до їх числа не належу.
Тепер щодо самої Європи. Справа в тому, що більшість європейських країн або безпосередньо воювали на боці Третього рейху, або були ним окуповані, або були його сателітами в тій чи іншій формі. Тому ми, як жертви Другої світової війни, маємо мало спільного з європейською концепцією. Ми по-різному дивимося на цю війну, вона по-різному для нас пройшла, і ми заплатили за неї різну ціну. Було б дуже дивно ту ціну, яку ми віддали, нівелювати загальним ставленням. Загальним з ким? Наприклад, з Угорщиною? З Болгарією? З Румунією? Або з Францією, яка на боці вермахту воювала більше, ніж у Русі Опору? Це дуже дивна позиція, тому, мені здається, ми нічого тут для себе не знайдемо.
Що стосується значення пам’яті про цю війну для майбутніх поколінь. Справа в тому, що зараз, руйнуючи цю пам’ять, нівелюючи її та займаючись ревізіонізмом, ми подаємо дуже поганий приклад наступним поколінням щодо жертв тієї війни та щодо героїв нинішньої війни проти російської агресії. На жаль, коли ми показуємо їм приклад того, що можна зламати, знести або заборонити пам'ятник переможцям нацизму, буде дуже складно через 10-15-20 років пояснити, чому ні в якому разі не можна й пальцем торкнутися пам'ятників тим, хто воював, загинув або встояв у нинішній війні. Це вкрай негативний приклад.
— Війна з Росією має колись закінчитися. Як ви вважаєте, чи зможуть українці спілкуватися з росіянами так, як зараз ми спілкуємося з німцями? До речі, Німеччина дуже добре приймає українців, це теж варто відзначити.
— Щодо мене, то я ніколи не забуду і ніколи не пробачу цього росіянам, скільки б років не минуло — чи то 10, чи то 20, чи то 150. І своїм дітям заповідаю те саме.
Що стосується Німеччини, то цей приклад не є релевантним. Німеччина була розгромлена, капітулювала, пройшла денацифікацію, визнала свою провину і кається за неї вже понад 80 років. Третій Рейх був публічно та на міжнародному рівні засуджений рішенням Нюрнберзького трибуналу: його керівники, його ідеологія та низка його організацій.
На жаль, нічого подібного щодо РФ ми зараз не спостерігаємо. Тому це не та ситуація, де можна через якийсь час просто висловити своє каяття, визнати провину і якось жити далі. Безумовно, є різні люди, і вони по-різному до цього ставляться. Хтось, ніби нічого не сталося, вважає за можливе продовжувати спілкування. Для мене ж це країна ворогів, і такою вона залишиться, коли б і чим би не закінчилася ця війна.