Світ оговтується від приголомшливих новин із Латинської Америки, коли 3 січня 2026 року елітні підрозділи США в ході блискавичної спецоперації «Absolute Resolve» захопили президента Венесуели Ніколаса Мадуро прямо в його резиденції в Каракасі. Наразі Мадуро вже постав перед судом у Нью-Йорку за звинуваченнями у наркотероризмі, а Дональд Трамп відкрито заявив, що відтепер Сполучені Штати безпосередньо «керують» цією країною до завершення перехідного періоду. Ці події відбуваються на тлі впровадження нової стратегії національної безпеки США — так званої доктрини «Донро», яка фактично відроджує політику сфер впливу та жорсткого американського домінування у Західній півкулі. Світова спільнота дискутує, чи не стане цей випадок прецедентом, який докорінно змінить правила глобальної гри та долю інших авторитарних режимів.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати цю резонансну інформацію відомого українського політика, народного депутата України III та IV скликань Степана Гавриша. Наше перше запитання стосувалося самої природи венесуельських подій: чи справді в сучасному світі «так можна було» і чи має цей акт юридичне підґрунтя?
— Можна було б, звісно, послатися на Путіна, який своєю агресією зруйнував не лише міжнародний порядок, але й усю систему міжнародної безпеки, що вибудовувалася після Другої світової війни. Проте варто визнати: американці й раніше діяли в подібному ключі. Згадайте Мануеля Нор’єгу в 1989 році — його так само захопили на території Панами, будучи чинним президентом, за звинуваченнями у наркотрафіку та шпигунстві на користь СРСР і Куби. Тоді він намагався переховуватися в посольстві Ватикану, але американці змусили його здатися. Зрештою, Нор’єга отримав 40 років ув’язнення, відсидів 17, після чого був екстрадований до Франції.
Другий красномовний епізод — це Ірак 2003 року. Тоді США напали на країну під приводом звинувачень Саддама Хусейна у розробці біологічної зброї масового знищення та підтримці «Аль-Каїди». Доказів наявності такої зброї згодом не знайшли, але Саддам Хусейн закінчив своє життя на шибениці. Отже, за великим рахунком, те, що ми бачимо сьогодні у Венесуелі, є певною американською практикою, що застосовувалася й раніше.
Сьогодні історія повторюється. Після ухвалення оновленої доктрини національної безпеки Дональд Трамп прямо заявив: уся Америка — і Північна, і Південна — це зона виключних інтересів США, куди ніхто інший не має права проникати, включно з Гренландією. Потужність американської воєнної імперії наразі така, що зупинити будь-яку розпочату нею ескалацію практично неможливо. Важливо зауважити, що і у випадку з Нор’єгою, і тепер із Мадуро Конгрес США фактично не брав участі в ухваленні рішень. Згідно з Конституцією та законами США, президент мав би провести консультації з законодавцями та отримати їхній дозвіл. Але з’явилася інформація, що діяли без участі Конгресу, обмежившись лише секретним брифінгом заради збереження таємниці. Формально так робити було не можна, але, очевидно, так робитимуть і надалі, адже Трамп уже пообіцяв: на Венесуелі справа не завершиться.
— А чи може Трамп зробити так само з режимом Путіна в Росії? І чи зміниться щось від того? І чи доречно взагалі проводити такі паралелі?
— Путін сьогодні є головним драйвером, архітектором та ідеологом нової форми глобальної війни. Він використовує Україну лише як воєнну платформу для протистояння з усім світом. Ще напередодні повномасштабного вторгнення він висунув ультиматум США, НАТО та ЄС, і продовжує марити зонами своїх «історичних інтересів» не лише в пострадянських республіках, а й у країнах Балтії. Більше того, він уже вимагає відновлення нейтрального статусу для Фінляндії та Швеції.
Дійсно, якби Трамп наважився на подібну операцію, зміг би проникнути крізь усю 7-ешелонну систему захисту Путіна і захопити його — війна, без сумніву, закінчилася б миттєво. У сучасній Росії просто немає іншого суб’єкта чи діяча, здатного продовжувати цю агресію, за винятком хіба що Дмитра Медведєва. Але, враховуючи, що Путін офіційно не одружений, цілком логічно було б захопити Медведєва разом із ним. Тоді людство дійсно могло б розраховувати на повне мирне перезавантаження. Адже саме путінська політика провокування нескінченних конфліктів по всьому світу розширює ескалацію та використання сили задля доступу до ресурсів. Сьогодні це вже не змагання капіталізму з соціалізмом, а боротьба гігантських корпорацій. Сюди ж відноситься і Китай, який давно втратив свою ідеологічну сутність і використовує комунізм лише як інструмент управління та створення фанатичної релігії для контролю над 1,5-мільярдним населенням.
Проте, очевидно, що США не наважаться на такий крок щодо Росії. Найімовірніше, ми маємо справу з логічною підозрою щодо суті нової доктрини нацбезпеки «Донро» (Дональд-Монро). Вона пов’язана не з глобальною місією, а зі своєрідним американським ізоляціонізмом. Трамп може відмовитися від підтримки європейських союзників та НАТО на території Європи. Він може «махнути рукою» на Китай, дозволивши йому займатися справами в Південній Азії, за винятком Тайваню, який виробляє 90% найбільш високотехнологічних чипів. Будь-яка війна за Тайвань обвалила б світову економіку на 12–13 трильйонів доларів, спричинивши хаос, який важко пережити будь-якій країні.
Що стосується особливого ставлення Трампа до Путіна: попри всю брехню, кривляння та розуміння того, що Путін бажає послаблення Америки, Трамп зберігає до нього майже дружні почуття. Він змінив саму суть світової політики. Замість цінностей і принципів, на яких трималася західна демократія після 1945 року, Трамп запровадив принцип «бізнес-правил». Згідно з ними, кожен може домовлятися з кожним, ігноруючи ідеологічні та етичні розбіжності. Саме тому він хвалить Кім Чен Ина, чиї ракети та підводні човни вже здатні загрожувати узбережжю США. Трамп перезасновує світ, і Путін потрібен йому як інструмент. Диктатор має лякати європейців, щоб створювати ілюзію потреби в «миротворчих зусиллях» Трампа.
Американський президент міг би досягти миру дуже швидко, запровадивши повне торговельне ембарго та заблокувавши всі морські й повітряні шляхи постачання РФ, включно з доступом до фінансів. Натомість ми бачимо, як він звільняє десяток російських банків від санкцій, дозволяючи інвестиції в «мирний атом». Трамп намагається заохотити Росію до спільної діяльності, фактично плануючи обміняти старий світовий порядок на доступ до безцінних російських ресурсів та Арктичного шляху, який контролює Кремль.
— Є така думка серед деяких людей в інтернеті: чи міг би Путін зробити щось подібне із Зеленським? Тобто захопити його, усунути та поставити свою владу?
— На мою думку, подібні судження є вкрай наївними. Це швидше обивательські роздуми людей, які вивчають історію за Вікіпедією. Є низка проблем, які Путін просто не здатний вирішити.
По-перше, Росія не має спецназу рівня «Дельта», де підготовка одного бійця коштує близько 5 мільйонів доларів. Вона не має гелікоптерів із системою «Стелс», не має такої супутникової розвідки та технологічної системи, яка дозволяла б проникати так глибоко в тил супротивника. Їхня розвідка не здатна на те, що робить ЦРУ, чиї підрозділи десятиліттями формують позиції навіть в оточенні Мадуро. Так, в оточенні Зеленського було чимало російських агентів, можливо, деякі є й досі. Але технічно Путін не зміг цього реалізувати. Доказом є спроба захопити Гостомель на початку війни: тоді десятки транспортних літаків і гелікоптерів намагалися висадити десант, але наші строковики, Нацгвардія та добровольці знищили їх ще на підльоті.
По-друге, проблема значно глибша. Справа не в тому, що захоплення Зеленського змусило б Голову ВР чи Прем’єр-міністра вести переговори з Москвою про встановлення лояльного режиму за білоруським зразком. У перші дні обороною командував не стільки президент, скільки добровольці, генерал Залужний та інші воєначальники. Якби президента не стало, війна була б ще лютішою. Зеленський є символом держави, і його усунення лише посилило б мотивацію народу до спротиву та мобілізацію союзників.
Путін розраховував на свою «п’яту колону», яка мала забезпечити йому «зелений коридор» до Києва, але ця ідея з тріском провалилася. Він не володів реальністю, коли починав війну. Він недооцінив не стільки озброєння України, скільки ідеологічну силу українського народу, який на той момент уже настільки віддалився від Росії, що шлях назад став неможливим.
Отже, сценарій «Absolute Resolve» підходить для наркодиктатур поблизу Америки — Трамп уже погрожує так діяти щодо Мексики та Колумбії. Проте у випадку України та Росії ми маємо діаметрально протилежну воєнну ситуацію, хоча ідеологічно ці події є частиною одного процесу — формування нової світової політики, де старої системи правил більше не існуватиме.