Руслан Бортник / Руслан Бортнік
09.09.2026 11:28
Читать на русском

Руслан Бортнік. Люди хочуть миру, але не мають впливу на владу

8 вересня на засіданні Контактної групи з питань оборони України у форматі "Рамштайн" заступник міністра оборони США Елбрідж Колбі заявив, що Росія відновлює свій військовий потенціал та оборонно-промисловий комплекс, тому союзникам слід готуватися до тривалого конфлікту та постійної підтримки України впродовж найближчих місяців і років. Майже одночасно начальник Головного управління розвідки Міноборони України Олег Іващенко в інтерв'ю Укрінформу заявив, що, попри значне ослаблення російської економіки, Москва все ще має ресурси для продовження війни у 2027 та навіть 2028 роках.

Інтернет-видання From-UA.org попросило прокоментувати цю інформацію українського політолога, політичного експерта та директора Українського інституту політики Руслана Бортніка, запитавши, чи дійсно є підстави чекати на ще більше затягування війни та чи володіє Росія ресурсами для ведення бойових дій протягом наступних років:

— Ресурс воювати ще багато років є і в Росії, і в України. Питання полягає в тому, як саме воювати та якими інструментами. Ми маємо це чітко розуміти. Можливий сценарій війни, за якого просування лінії фронту майже відсутнє, але повітряні тривоги лунають практично беззупинно. При цьому така війна не веде до втрати величезної кількості людей чи безумного витрачання матеріальних ресурсів — танки не палають сотнями щодня, але ракети та дрони продовжують летіти. Війна може просто змінити свій формат. За умови зниження людських втрат вона здатна стати навіть інтенсивнішою та дешевшою для воюючих сторін. Дешевшою, адже втрата людини є значно дорожчою, ніж витрати матеріалів на виготовлення дронів і ракет.

У цій війні немає моделі, за якої можливості сторін продовжувати бойові дії повністю вичерпаються. Головне тут — це наявність політичної волі та соціальної підтримки продовження конфлікту. Чому немає такої моделі? Тому що в разі вичерпання певних ресурсів війна просто стає примітивнішою та ведеться простішими засобами, але сам процес продовжується. Буде менше далекобійних ракет та авіації — з'явиться більше людей в окопах, більше FPV-дронів чи простішого та дешевшого озброєння.

З урахуванням того, що з кожного боку де-факто воюють міжнародні коаліції — євразійська з одного та західна з іншого, — виключно власні ресурси України чи Росії відіграють важливу, але не ключову роль. Вирішальний момент у тому, що Україна може отримати більше зброї, грошей чи вироблених безпілотників, а Росія так само закупить більше ракет у Північної Кореї чи отримає технології та запчастини для дронів із Китаю. Наратив про те, що війна завершиться, бо в Росії залишилося 100–80 ракет, як це рахували у 2022–2023 роках, — це виключно пропагандистська історія. Такої моделі виснаження, через яку війна зупиниться, не існує.

Війна може закінчитися у двох випадках. Перший — це політична угода. Сьогодні ми маємо вікно можливостей, поки Дональд Трамп намагається діяти до виборів. Якщо такої угоди не буде досягнуто до американських виборів, і тим паче якщо республіканці втратять частину влади після довиборів у Конгрес, тоді війна вірогідно триватиме до 2028 року. Що буде далі, ми прогнозувати не можемо, але до 2028 року вона гарантовано продовжуватиметься. Отже, перша модель — це угода між сторонами.

Друга модель — це внутрішня дестабілізація, умовно кажучи, революція чи переворот. Якщо це трапиться в одній із воюючих країн, війна може швидко завершитися шляхом взаємних поступок однієї зі сторін, але не капітуляції. Так було під час Першої світової війни, коли революційні події спочатку зруйнували Російську імперію, а потім Німецьку, Австро-Угорську та Османську. Війна зупинилася саме через внутрішні революції, а не через виснаження сторін за великим рахунком.

Ось дві ключові моделі досягнення миру. Модель виснаження ресурсів зараз не працює через наявність зовнішньої підтримки. Вона лише спрощує характер бойових дій, але не припиняє їх. А технологічний прогрес може призвести до того, що лінія фронту залишатиметься нерухомою, тоді як тили палатимуть, і сама лінія фронту перетвориться на смугу, що охоплює сотні кілометрів углиб території.

— Пане Руслане, як ви вважаєте, чи готові українці до такої війни? Зараз знову спостерігається хвиля виїзду громадян, особливо з Києва та прифронтових міст. Чи готова влада та суспільство до цього?

— Люди прагнуть миру як в Україні, так і в Росії. Проте суспільство сьогодні не має справжнього голосу. В Україні виборчий процес відсутній, а в Росії вибори є дуже керованими та малоконкурентними. Через відсутність відповідних інструментів суспільна воля не може бути реалізована. Ті опозиційні лідери, які висували миротворчий порядок денний, що відображав думку більшості, зазнали тиску: їх вигнано з країни, засуджено або заборонено, тому ця позиція не проривається у публічний простір.

Пасіонарна частина суспільства, яка могла б підтримати подібних лідерів — активісти, громадські журналісти тощо, — переважно залучена до війни та воює, тому вони не мають часу на протести. Виникає глухий кут: більшість громадян виступає за мирне врегулювання, але ця думка не має прямого впливу на формування політики влади. У влади залишаються величезні маніпулятивні інструменти для мобілізації та підтримання високого рівня ненависті до ворога, що не дозволяє піти на мирні угоди. Крім того, керівництво має достатньо ресурсів як для продовження війни, так і для збереження власної стабільності. Тому війна триватиме — це класична ситуація для багатьох історичних конфліктів.

— Ви зазначили, що люди прагнуть миру, але на яких саме умовах? Напевно, не на умовах Путіна, що й пояснює відсутність мітингів за мир. Мабуть, суспільство прагне миру саме на українських умовах?

— Хтось прагне миру на українських умовах, хтось — на російських чи американських. Проблема в тому, що ці ярлики навішуються медіа, які контролюються владою. На мою думку, сьогодні практично будь-яка модель миру відповідає стратегічним інтересам українського народу, який через два покоління просто зникне з цієї землі, якщо війна та нинішні тенденції триватимуть далі. Це історична руїна для нашого суспільства, спричинена російським вторгненням.

Єдине, що є абсолютно неприйнятним — це формальне визнання російськими окупованих українських територій та будь-які моделі обмеження українського суверенітету. Усі інші умови є предметом для обговорення. Вони можуть бути прийняті, оскільки відповідають стратегічним — не тактичним чи ситуативним, а саме довгостроковим — інтересам українського народу.