Останніми днями в українському суспільстві знову активізувалася дискусія щодо можливої мобілізації жінок та їхнього взяття на військовий облік. Приводом для чергової хвилі обговорень стала заява народної депутатки Мар'яни Безуглої, яка зазначила, що залучення жінок до військової служби, щонайменше на тилові посади, та їхня реєстрація в застосунку «Резерв+» є лише питанням часу. На думку нардепки, обов'язок захищати країну має стосуватися всіх громадян незалежно від статі. Вона також припустила, що Київ може почати скасовувати відстрочки від мобілізації, якщо Росія до кінця року набере 300 тисяч новобранців.
Інтернет-видання From-UA.org попросило прокоментувати цю інформацію політолога, заступника директора Агентства моделювання ситуацій Олексія Голобуцького та запитало, чи дійсно мобілізація жінок і постановка їх на військовий облік за ізраїльскою моделлю є питанням часу:
— Зважаючи на поточні реалії, ми вже змирилися з тим, що у найближчій перспективі не буде перемоги у тому розумінні, як це вкладалося у 2022, 2023 і навіть 2024 роках. Пам'ятаємо План перемоги Зеленського, але цього до розпаду Росії не станеться. Не буде й миру у повному розумінні цього слова, адже мир — це коли за результатами війни між сторонами немає жодних взаємних претензій.
Якщо близько 20% нашої території або й більше залишатиметься під окупацією, і ми їх не визнаємо... Наразі я поки не уявляю собі такого кроку, але все можливо, що ми в результаті визнаємо ці території — так само як свого часу Фінляндія визнала втрату Виборзької області, а Німеччина — Кенігсберга. Ми також можемо визнати, що ця територія вже не наша, а російська, і тоді, можливо, мир і настане. Але без такого визнання країна перебуватиме в постійному стані війни, яка може спалахнути будь-якої миті. І це я ще описую найкращий варіант розвитку подій.
Адже за гіршого сценарію ми можемо програти, нас можуть окупувати чи знищити, усе може просто посипатися, бо «чорні лебеді» не вибирають, на кого присісти. Але за більш-менш сприятливих умов, коли досягається не тимчасове перемир'я, а стале припинення вогню (що є максимумом з можливого), для нас це наразі стане головним показником успіху.
Нам доведеться звикати жити в нових умовах. Це передбачає мілітаризацію суспільства за ізраїльським зразком та мілітаризацію економіки. Причому мілітаризація не в тому спрощеному розумінні, що всі без винятку починають працювати виключно на війну. Ні, просто Україна стала майданчиком для випробування нових технологій і нових тактик ведення бойових дій, і це, безумовно, треба використовувати. Потрібно ухвалювати закони про приватні військові компанії чи наймане військо. Але такий підхід вимагає, щоб дотичність до військової справи отримала максимальна кількість населення. Звісно, ізраїльська система теж далеко не ідеальна і зараз перебуває на етапі переосмислення, тож ще невідомо, чим це взагалі закінчиться для Ізраїлю в найближчі роки.
Тому поки що це для нас лише тимчасове рішення. Що ж стосується жінок, то вони й так несуть на собі величезний економічний тягар. Уся наша рівноправність побудована на тому, що жінка не просто дорівнює чоловікові, а дуже часто робить навіть більше. У нашій патріархальній системі багато хто взагалі не вважає виховання дітей та їх народження повноцінною роботою, але жінки і працюють, і народжують, і виховують. Згідно зі світовою статистикою, навіть у найдемократичніших західних країнах, де декретні відпустки дають чоловікам, жінка з урахуванням аспекту народження та виховання дітей все одно працює більше за чоловіка.
Тому ми постійно намагаємося дивитися на це питання з морально-етичного боку, а варто дивитися з технологічного: керувати дроном, займатися тиловими справами, які також надзвичайно потрібні. У мене дружина військовозобов'язана, медик, і я добре знаю, як це влаштовано. Це абсолютно логічно. Проте ми живемо в дуже лицемірному суспільстві. Є багато речей, які всі розуміють, але бояться реалізовувати, бо хвилюються, що пенсіонери, які ходять на вибори, їх неправильно зрозуміють. Це стосується всього: від легалізації проституції та легких наркотиків до мобілізації жінок.
Це питання саме нашого суспільства. Ми вважаємося чи не найрелігійнішою нацією в Європі після поляків, і хоча це часто має формальний характер, подібні стереотипи суттєво впливають. Досі існують церкви, куди жінку не пустять із непокритою головою чи оголеними плечима. За такою логікою, жінка має керуватися традиційним принципом Kinder, Küche, Kirche — діти, кухня, церква. І в такій патріархальній картині світу вона, звісно, не може бути у війську. Це логічно.
Варто згадати, що виборчі права жінки у більшості західних країн отримали саме після Першої світової війни. Чоловіки пішли на фронт, виник дефіцит робочих рук, і жінок почали масово залучати до праці. А коли війна закінчилася, стало очевидно: якщо жінки працюють і є економічно незалежними, їм необхідно надавати й повноцінні виборчі права.