Степан Гавриш. Парадокси президента Зеленського
08.10.2019 16:58

Степан Гавриш. Парадокси президента Зеленського

Електоральна революція вихлюпнула на головну посаду країни успішного комедійного актора. Не першого і не останнього. Сучасна політика найперше – шоу. Без будь-якої філософської і політичної програми та зрозумілої (хоча би в загальних рисах) ідеології. І це в час потенційної загрози розпаду державності українців, гібридного воєнного конфлікту із Росією та підриву нею національного суверенітету. Разом із олігархізацією, тобто привласненням держави бізнес-кланами, тотальною політичною корупцією, як формою, практично, легального управління Україною.

Зеленський мав зламати, знищити цю неофеодальну машину Януковича-Порошенка. І ніхто не вірив, та й не було для цього жодних підстав, що Зеленський, якимось дивом, припинить війну і принесе українцям справедливий мир. Всі чудово розуміли, що Путін з Донбасу, без повної капітуляції Києва, не піде, а Крим, в осяжному майбутньому, не поверне.

Але Володимир Зеленський все це обіцяв. Навіть відновлення вимоги про застосування для переговорів з Москвою Будапештського меморандуму. Його парадокс в тому, що він, в значній мірі, відмовився від створення власної стратегії боротьби за державу, а цілком і повністю взяв за основу політику Порошенка. Під тиском, можливо й «нормандців». Здавалось, для паузи перезавантаження стратегічних інструментів. Володіючи монопольними контролем над всією владою. Проте, якщо Порошенко із нератифікаційними і безнадійними в реалізації Мінськими угодами, тупцював на нульовій відмітці розвитку процесу, то Зеленський, підписавши маніпулятивну «формулу Штайнмаєра» Кучмою в Мінську, змістив політику нижче рівня цієї критичної точки правдивої дорожньої карти виходу із війни з РФ.

Міністр Пристайко заявив Шустеру у його «Свободі слова», що МЗС перейшло в режим, по суті, таємної політики («специфіка моєї роботи не дозволяє мені розповісти все, що планується в закритих кабінетах»), і що стратегія, і тактика влади «повинна складатися із плану А, і плану Б, і, можливо, повинен бути ще й план С». Чомусь, закликав нас довіряти йому. На що Лавров відрізав, що ніякого плану Б бути не може, бо «формула Штайнмаєра – це вже компроміс». Це, не що інше, як наслідок внутрішньої паніки та розгубленої некомпетентності в умовах досягнення критичного горизонту подій.

Непрофесіоналізм, непублічність, наївний вождизм, некритичність і схильність до маніпулятивності формують новий сигнал виборцям про обличчя теперішньої влади. Він поганий. За суттю і формою. Правляча група, яка ще не виродила з себе політичний клас, занадто швидко, як навіть для неофітів, формує в державі стан хаосу і не володіє жодною стратегією для виходу із кризи попередників та створення нової реальності. Україна, зусиллями президента, опинилася в центрі внутрішнього громадянського і політичного конфлікту США. Снарядом у війні між глибинною державою та президентом Америки. «Стокгольмським заручником» Кремля в його шаховій геополітичній грі. Ціною специфічної колонізації українців. І, що найболючіше, перспективи вже очевидного охолодження із центральною віссю ЄС – Парижем-Берліном. Тільки не варто думати, що хаос спровокує нові можливості і виведе з тіні інших ефективних лідерів.

У міністра Пристайка, як й інших очільників теперішньої влади, немає достатньо надійних шансів спертись на довіру виборців. Якщо його рішення і дії не будуть для них зрозумілими. Та ще й в напрямку їх бачення внутрішньої та зовнішньої політики. І не лише тому, що саме міністр за їхньою спиною дав згоду на підписання формули Штайнмаєра в Парижі 2 вересня, а 12 вересня, на рівні радників Нормандського формату, вона, під його чолом, була затверджена. Без уваги інституцій, які в Україні, хоча і надто слабо, все ж виконують функції стримувань та противаг владних авантюр, включаючи і експертні товариства. Важливо й те, що президент Зеленський вів непідготовлені і в суперскладному глобальному секторі політики, таємні, поспішні, непідготовлені переговори з Путіним, Трампом та Макроном, змістивши національні інтереси в сторону лише зміцнення свого політичного лідерства. Ігноруючи дійсність, яка жорстко викреслює місце України в сучасному світі: національне виживання, збереження і зміцнення державності та відновлення її суверенної суб’єктності. Це перший парадокс в якій попала команда «ЗЕ» - Гегеля: історія вчить людину тому, що людина нічого не вчиться з історії. Щось схоже згубило президентів Януковича й Порошенка. Останній, во ім’я визнання Москвою свого обрання в неоднозначних конституційних реаліях, кинув американців і ЄС і Женеві, які, фактично, діяли в режимі Будапештського меморандуму, і згодився, в обмін на лояльність Путіна, перейти в Мінський переговірний гібридний процес з бойовиками, легалізувавши їх як сторону внутрішньо-громадянського конфлікту. Таке враження, що ми терпляче слухаємо гру тапера, який не знає нот, але самозакохано намагається підіграти досвідченим і професійним танцюристам.

Невідомо ще й яку гру веде президент Зеленський. Поки він не зможе вільно спілкуватися з виборцями та журналістами в оцінках ситуації і про свої плани. Тепер йому приходиться вирішувати одночасно виклики із трьох глобальних, жорстких центрів: ЄС, США і Росії. Є велика загроза, що ми не зможемо знайти компроміс із Росією під силовим тиском суспільства, але втратимо єдиних, надійних та ефективних, як до цього часу, союзників на Заході. Макрон, з приходом Зеленського, хоче повернути РФ до стратегії «єдиних Європи і простору безпеки - від Лісабону до Владивостока», а Трамп, за словами Волкера, говорив про українців «як жахливих людей». Тому, за парадоксом Паррондо, можливо виграти лише грою за чергою у дві наперед програшні гри. Навіть не три. Для цього треба мати якомога більше капіталів і реальну можливість блокувати якусь гру. Проте, ми в позі «голого короля». Київ сидить на кредитній голці. Як зовнішній так і внутрішній. Жодної стратегії реформ немає. Інвестори не прийдуть у недоговірний конфлікт. Виграти одразу у всіх, як би хто не мріяв, неможливо.

Ми не знаємо й реальної мети президента Зеленського: Захід чи Росія? Його команда не говорить одним голосом. Може так виявитися, за парадоксом Сімпсона, що основні інтереси підсуспільства (фанатів команди Зе і антипорохоботів) можуть статися зовсім не основними для всіх виборців. У Зеленського ще не сформований переважний якірний електорат, а його рейтинг має швидше емоційно-психологічний, протесний, антипорошенківський характер, аніж програмний, ідеологічний.

Проблемою може виявитися і спроба президента зіграти з кожним із геополітичних центрів у гру, якої вони хочуть. Це парадокс Абіліна, коли лідер приймає рішення, засноване не на тому, що він сам цього хоче, а на тому, що він думає, що інші хочуть. Типа, вибирає між двох зол. Так звана вилка Мортона: між однаково неприємними альтернативами. Це тому, що над ним домінує ще один парадокс – Ньюкома: всезнання. Він команда Зе вважають, що їх розуміння світу є настільки передовим, що вони легко можуть хакнути старі системи і створити новий цифровий продукт управління та розвитку держави. Так званий парадокс Стефана Ябло. Короля логічних парадоксів. Це коли неможливо визначити правдивість чи хибність твердження в межах мови, якою це твердження викладено. Президент читає завчені тексти у відеозверненнях, глава офісу діє в режимі вільного експромту, прем’єр шукає компромісів за рахунок платників податків з олігархом, який всіляко подає себе як єдиного креативщика Банкової, терпляче організовуючи для неї новий олігархічний консенсус. Так виглядає. Генпрокурор несподівано відновлює кримінальну справу по «Бурісмі», на якій наполягає адвокат президента США, а спікер ВР гарантує, що червоні лінії, які законодавчо не закріплені, парламент переходити не буде. Це ще не все. Міністр Пристайко, поборник і провідник «формули Штайнмаєра», раптом заявив, що «якщо Мінські угоди закінчаться фіаско», то країна «змушена буде перейти до треку, номер два» - «організувати миротворчу місію ООН між нами, або, ще краще – на всіх окупованих територіях». Якщо і це не вдасться, нас врятує «трек Кіпрського сценарію» - «повне заморожування конфлікту, повне припинення взаємовідносин з агресором. Або ще якийсь сценарій». Вільний художник. МЗС – творчий клуб по збиранню лего-конструкцій на екстравагантні теми. Класична антиномія: два твердження одне з яких є заперечення іншого. Вчора говорили одне і закликали до нього. Сьогодні – до іншого. Що завтра? Quo vadis, Господи.

Без відкритих і достатньо прозорих комунікацій влади із суспільством, наш спільний шлях в темних сутінках вічної кризи і революційної недовіри. Протестний трек українців тільки міцніє. Нова влада його вже відчула.

Для виборців сьогодні критичним є розуміння статусу самостійності, незалежності президента, його здатності не будувати на піску із власних амбіцій і реальної неготовності до великої політики чергову владу-державу «під себе». Ми розуміємо, що йому потрібен час аби завдяки своїм здібностям і досвіду-розуму інших, стати дійсним національним лідером. В моральному і державницькому розумінні. Це важке випробування для всього суспільства. І для кожного окремо. Грек Філіт Косський навіть покінчив з собою, не збагнувши такого парадоксу. А Діодор Крон, або Діалектик, відомий софіст, помер від відмови приймати їжу, поки не зрозуміє цей парадокс, залишивши урок для наших неополітиків із смартфоном: неможливе не може витікати з можливого.

Неможливо застосувати «формулу Штайнмаєра» до можливої ситуації неспровокованої воєнної агресії проти України. Окрім її повної капітуляції. Це вина, без сумніву Порошенка-Клімкіна, які в жовтні-листопаді 2015 року погодили сценарій капітуляційної стратегії, запропонований 28 листопада ц.р. Штайнмаєром-Фабіусом. Як дорожню карту до п.12 Мінських угод-2. В ній передбачена досить чітка послідовність дій, де Україна відіграє роль виключно терпили:

  1. Односторонні вибори в ОРДЛО мають бути відмінені і узгоджені з укрвладою.
  2. Проект Закону про місцеві вибори в ОРДЛО готується виключно «політичною підгрупою» (Кучма, Гризлов, Сайдік і бойовики) якнайшвидше і автоматично, через чотири тижні «одобрюється» ВРУ. Без змін.
  3. Місцеві вибори – через 90 днів після прийняття Закону.
  4. Всі кандидати на цих виборах, незалежно від тяжкості їх злочинів, отримують недоторканість.
  5. Після виборів – вступає в силу, всеосяжна політична, необмежена в часі, амністія. Без обмежень.
  6. Закон про особливий статус ДНР/ЛНР вступає в дію на тимчасовій основі в день виборів, а після оцінки ОБСЄ та моніторингового звіту БДІЛУ – на постійній основі і, у випадку відповідності виборів нацзаконодавству і нормам ОБСЄ.
  7. Ніякого контролю з боку України за виборами в ОРДЛО формула Ш-Ф не передбачає.
  8. Жодне рішення про вибори в ОРДЛО і особливий статус ДНР/ЛНР без представників цих незаконно окупованих територій Київ приймати не може, бо вони «приймали участь в роботі політичної підгрупи з моменту її створення».
  9. Жоден із пунктів формули Ш-Ф не вимагає миру, припинення вогню, виводу російських військ (Мінські протоколи говорять про виведення «іноземних військ»), не передбачає жодного контролю України над україно-російським кордоном і належних йому делімітації із демаркацією, обміну полоненими, демілітаризації території або, хоча би, роззброєння двох армійських корпусів та виведення озброєних бойовиків на охоронювані зони під контролем якихось нейтральних озброєних сил (миротворців).
  10. І, останнє. Немає навіть натяків, що вибори в ОРДЛО можуть пройти за участю національних політичних сил, журналістів та спостерігачів від партій спільно із громадськими організаціями.

Завіса.

Ці неможливості розуміє президент, не знаючи, що з ними робити. Наприклад, він говорить нам про закон для ОРДЛО: «Чи будемо ми його самі розробляти, …? Ні.». Або запевняє, що він буде розроблений «Спільно» - очевидно з РФ і бойовиками під патронатом ОБСЄ. Чи президент говорить про підписання «формули Штайнмайєра»: «Підписували ми які-небудь погодження (угоди) з так званими ДНР і ЛНР? Ні. Ми відправили окремого листа пану Сайдику, в якому підтвердили узгоджену позицію по тексту цієї формули». Це і є, згідно політдипломатичної практики, підписання. Як форми загальної згоди сторін. Без Криму, Керченської протоки і вкрадених заводів, фабрик, шахт Росією, згадки про анексію, агресію і 15 тисяч вбитих та 35 тисяч покалічених. І ще багато чого. Важливо, що таке погодження з агресором і його найманцями означає погодження із окупацією частини України. Парадокс на парадоксі. Чи вдасться Зеленському зрозуміти їхню згубність і знайти їм рішення за підтримки 2/3 виборців, залежить тільки від нього. В «95 кварталі» він, за висловом його партнера по сцені Бахматова, і в дусі середньовічної відданості сюзерену «був царем і богом». Для нас – він глава держави, найнятий аби врятувати, але не згубити державу на невеликий, як для історії термін. Будувати її на манер свого успішного комедійного бізнесу неможливо. Порошенко вже намагався перетворити країну в «Рошен». Влада – лише сон, який, народивши химери, швидко розвіється із новим світанком. Запитайте у Ющенка, Януковича і Порошенка. Мабуть би згадали Тараса:

«Розлетілись, розсипались,

Сонечко вставало,

А я стояв, дивувався

Та аж страшно стало».