Після того, як 20 серпня 2024 року Верховна Рада після бурхливих дебатів ухвалила Закон «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», ситуація навколо УПЦ МП відчутно пожвавішала. Закон прямо забороняє діяльність Російської православної церкви в Україні та передбачає припинення діяльності релігійних організацій, афілійованих із нею; уповноважений держорган має визначати та оприлюднювати перелік таких афілійованих структур. Цей підхід — не про «заборону віри», а про відсікання російського впливу й інфраструктурних зв’язків, що несуть загрозу безпеці «ментального здоровʼя» українців.
Хоча сам закон слабший за добрі законотворчі стандарти, а його реалізацію затягнули через низку об’єктивних та суб’єктивних причин, він серйозно струсонув церковне середовище і став шоковою терапією для УПЦ МП. Сам закон прямо забороняє українським релігійним організаціям мати керівний центр у державі-агресорі чи бути будь-як афілійованими з іноземною організацією, діяльність якої заборонена. По суті, якщо УПЦ хоче діяти в правовому полі, їй потрібно не «словесно задекларувати розрив», а юридично та фактично підтвердити відсутність адміністративної залежності від центру в державі-агресорі: статути, управління, практики, майнові та кадрові зв’язки. Саморевізія церковного життя УПЦ МП має стосуватися не лише періоду після 2022 року, а й усього, що було до нього, — всієї сучасної історії діяльності. Церкві слід провести саморефлексію над власними цивілізаційними міфами, на які її «підсадили», і тверезо розібратися з власною духовною спадщиною, щоб дати відповіді на численні запитання дезорієнтованих вірян.
Відразу після ухвалення закону в УПЦ спалахнули дискусії: як церкві жити далі, якщо держава відбиратиме храми і зніматиме релігійні громади з реєстрації? Пік публічної полеміки — вихід двох подкастів за участю архієреїв, які символізують протилежні табори: архієпископа Білогородського Сильвестра (Стойчева), ректора Київської духовної академії, та митрополита Черкаського Феодосія (Снігірьова). Публічні дискусії із Сильвестром (вересень 2025) та подкаст із Феодосієм (жовтень 2025) підняли хвилю внутрішньоцерковних реакцій.
Архієпископ Сильвестр намагався пояснити, який канонічний статус має УПЦ після Собору у Феофанії 27 травня 2022 року, підбираючи історичні прецеденти — від самочинного поставлення Іони 1448 року в Москві до автокефалії Православної церкви в Америці (ПЦА), наданої Москвою 1970 року й досі не визнаної Константинополем та світовим православ’ям. Логіка Сильвестра: сьогодні УПЦ перебуває у стані «фактичної автокефалії», але публічно декларувати її недоцільно, щоби зберігати євхаристичне спілкування і не дратувати ті Помісні церкви, які таку «фактичність» не визнають. (Дискусійність цих паралелей відома: 1448 рік — самочинне відокремлення Москви; 1970 рік — часткове визнання ПЦА у православному світі.)
Утім, аргументи Сильвестра впираються в реальність документів і практики. З одного боку, Собор у Феофанії 27.05.2022 проголосив «повну самостійність і незалежність» УПЦ і прибрав зі Статуту положення про підпорядкованість РПЦ. Це постійно підкреслює й предстоятель Митрополит Онуфрій у своїх зверненнях. З іншого — існують публікації та дослідження, що ставлять під сумнів повноту розриву, вказуючи на суперечності між словами й юридичними реєстрами/практиками. Іншими словами, є «розрив за намірами» та «розрив за фактами», і вони не завжди збігаються.
Сильвестру заочно в соцмережах опонував ієрарх проросійського крила — керуючий справами УПЦ митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (Паканич). Дискусія перетекла у Facebook/Telegram, де її підхопили численні церковні канали й коментатори, іноді — в різко полемічній манері.
Натомість митрополит Феодосій виніс на публіку дві теми, що спричинили масу реакцій: (1) сумнів у легітимності Феофаніївського Собору — «мовляв, його збирали під тиском силових органів України»; (2) дилему «цивілізаційного вибору», яка нібито визначить долю УПЦ. На перше звинувачення неочікувано дружно відреагували єпископи, яких умовно зараховують до «проукраїнського крила»: вони наголосили, що тиск був лише «знизу» — з боку пастви та духовенства, які вимагали від ієрархів відповіді на агресію РФ і неадекватну поведінку патріарха Кирила. Публічні свідчення учасників Собору (зокрема Кам’янського митрополита Володимира, митрополита Вінницького Варсонофія та ін.) прямо заперечують будь-який зовнішній примус.
Риторична напруга зростала: у церковних джерелах/ТГ-каналах цитували жорсткі висловлювання митрополита Запорізького Луки на адресу співбратів, що захищали рішення Феофанії (характерно для нинішнього публічного стилю полеміки — різко, на межі образ). Суть, однак, не в тоні, а в лініях розлому, які вийшли на поверхню.
Чи свідчать ці суперечки про розкол в УПЦ? Уже за кілька днів після «вінницького подкасту» пролунали заклики «припинити роздрай», бо «це загрожує єдності церкви і радує її ворогів». На цьому тлі виглядає промовистою мовчанка Предстоятеля — Митрополит Онуфрій публічно не втручався у полеміку між архієреями. Фактично, за останній рік у донедавна монолітній церкві виокремилися два пасіонарні різновекторні ядра.
Так звані «кирилівці» — принципові прихильники поминання патріарха Кирила «попри політичні обставини». Група невелика (кілька архієреїв), але дуже голосна; за ними стоїть сегмент консервативних вірян, не готових до будь-яких кроків «геть від Москви» і схильних ототожнювати Москву з сакральним джерелом благодаті. Заради принципів вони готові платити високою ціною — аж до провокування розколу, «катакомбного» шляху та опору державній політиці безпеки.
Умовно «проукраїнське» крило — «феофаніївці» — довго «наступало собі на горло», щоб «зберегти внутрішньоцерковну єдність». Тепер складається враження, що вони набувають колективної суб’єктності та дають скоординовану відсіч «кирилівцям». Один із перших маркерів такої суб’єктності — спільна заява кількох десятків архієреїв УПЦ МП проти усунення Синодом РПЦ Донецького митрополита Іларіона та призначення на донецьку кафедру російського «варяга». Російська сторона рішення не переглянула, що тільки підсилило відчуття «чужого втручання» у внутрішні справи УПЦ.
По суті, «феофаніївці» та «кирилівці» мають між собою з’ясувати одне базове питання: за що насправді УПЦ зазнає державних обмежень та суспільної обструкції? До недавнього часу існував неписаний консенсус: українська держава нібито «переслідує канонічну церкву за віру». Але цей аргумент розбивається об факт, що в Україні є інші православні юрисдикції, до яких у держави системних претензій немає; і нікого «за віру» не карають. Якщо чесно подивитися в корінь, УПЦ страждає не «за віру», а за той самий «цивілізаційний вибір», зроблений невеликою купкою фанатиків, про який говорив митрополит Феодосій: готовність/неготовність розірвати ідеологічні, управлінські та майнові зв’язки з інституцією, яку українська держава прямо назвала співучасницею агресії та носієм ідеології «русского мира». Саме це, а не сповідання православ’я як такого, і є предметом правового регулювання нового закону.
У цьому контексті Собор у Феофанії 27.05.2022 був шансом для еволюційного «перезавантаження» — і він таки зафіксував низку важливих речей у Статуті. Проте подальша практика, публічні заяви окремих ієрархів і затяжна «подвійність» у поведінці роблять питання «фактичної автокефалії» радше предметом дискусії, ніж консенсусом — і всередині УПЦ, і в міжцерковних відносинах. Нинішній закон доводить, що вікно для імітацій зачиняється: держава відділяє свободу релігії від свободи організаційного підпорядкування центрам у державі-агресорі. Подальший шлях УПЦ залежатиме не від гучності заяв, а від здатності впорядкувати канонічні й юридичні реалії під вимоги безпеки та здорового глузду — і зробити це чесно перед власною паствою.