Пропозиція Сергія Притули щодо запровадження в Україні "інституту негромадянства" викликала широку дискусію в суспільстві, торкнувшись болючих питань мобілізації, конституційних прав та майбутнього України. Ця ініціатива, озвучена на тлі повномасштабної війни, спрямована на визначення статусу тих громадян, які, на думку ініціаторів, уникають виконання свого обов'язку захищати країну.
Водночас, голова ГУР Кирило Буданов нещодавно заявив, що ухилянти від українських ТЦК зіткнуться з російськими окупантами, підкреслюючи безкомпромісність вибору. Обговорення цієї ідеї активно ведеться в ЗМІ та соціальних мережах, розділяючи суспільство на прихильників та противників, які апелюють до різних аспектів — від державної безпеки до конституційних гарантій.
Інтернет-видання From-UA поспілкувалося з Олексієм Голобуцьким, українським політтехнологом і заступником директора «Агентства моделювання ситуацій», у рамках інтерв’ю на цю тему:
— Притула може нехтувати Конституцією так само, як і я, і будь-хто. Він не є посадовою особою, він навіть депутатом не є. Ми бачимо, зараз це популярно стало — я про статтю щодо рівного розвитку російської мови, яку викреслюють в одному видавництві (видавництво “Сенс” — ред.).
Будь-яка моя розмова з людьми, які виступають проти мобілізації, закінчується саме розмовами про Конституцію, що порушуються їхні права і т. п. Ми живемо в такий час просто. Війна — це коли закони, до яких ми звикли в нормальному житті, перестають діяти, чи тимчасово не діють, чи буквально не діють, як діяли раніше. Сказати, що ми в нормальній ситуації — ну, це ж зрозуміло, що це брехня абсолютна. Це не нормальна ситуація, і по-іншому вона не могла б бути.
Більше того, і в інших країнах так само відбувалося, коли не війна якась колоніальна чи імперська — як США в Іраку, В'єтнамі чи Афганістані, — а коли на твоїй території це питання просто фізичного виживання. Тому й розмови такі йдуть. Я чудово розумію причину цих розмов. Питання: чи має право Притула ставити таке питання? Звичайно, має.
— Чи має бути запроваджений такий інститут, щоб когось позбавити громадянства? Чи нормально це? Чи хтось би відмовився сам від українського громадянства? Тобто як це все має діяти і чи це відповідає демократичним нормам?
— Я вважаю, що треба спростити, звичайно, відмову від українського громадянства. Ті, хто не хоче бути українським громадянином, не повинні, так би мовити, на ньому “висіти”. Я за те, щоб вихід з українського громадянства був максимально простим, але, звичайно, за те, щоб вхід в українське громадянство був складнішим.
Величезна кількість людей знаходяться за кордоном, формально залишаючись українськими громадянами, але вони не пов'язують своє майбутнє з Україною. Розумієте, якщо все робити по справедливості, якої нема в світі в принципі, тим більше під час війни, тим більше в Україні, то Притула і такі, як він, мають рацію. Бо є люди, які живуть в Україні, які страждають разом з Україною, які воюють за Україну, які, як їм здається, повинні мати більше можливостей і прав у визначенні її долі.
І є величезна кількість людей — я сам особисто їх знаю — які в силу фінансових проблем чи інших причин чекають, коли відкриються кордони, щоб забути взагалі про існування цієї країни й всю цю кризову ситуацію згадувати як страшний сон. Їх держава, яку вони до того часу особливо не помічали, не заважала, яку вони вважали вільною, хоча й небагатою, — ця держава поставила їх у дуже незручне становище, вимагаючи від них того, про що вони навіть уяви не мали, що такими категоріями взагалі можна мислити.
Тобто держава вимагає від громадян потенційно позбутися найголовнішого, що є у людини — життя. Вони вважають, що такий розмір вимог не є адекватним. Тому неважливо, чи закінчиться війна завтра, чи післязавтра — вони таку державу адекватно сприймати вже не будуть ніколи до кінця свого життя. Це величезний стрес. Звичайно, не всі вони виїдуть, бо виїхати — це другий стрес.
Але чи позбавляти їх громадянства, ставити їх ще в таку ситуацію? Я, чесно кажучи, не знаю. Це з точки зору справедливості, з точки зору людської логіки. А є ще державна політика. Є державна політика на майбутнє. У нас жахлива демографічна ситуація. Вона була такою і до війни, а з війною стає ще гіршою — і після війни теж буде катастрофічною.
Тобто якщо ми хочемо як нація далі існувати, дожити хоча б до кінця 21 сторіччя в цьому статусі, ми повинні діяти навіть іноді несправедливими шляхами. Мається на увазі, що так, величезна кількість наших громадян повели себе не кращим чином. Вони не є патріотами — це безумовно. Але більшість людей є конформістськими і достатньо аморфними. Вони можуть не сильно любити Україну, не бути патріотами, але при цьому не втечуть звідси, не позбудуться України, як тільки щось станеться.
Це аморфні люди, як з ними і з їхніми батьками відбулося у 1991 році, коли вони лягли спати в одній країні, а прокинулись — у зовсім іншій. І вони ж не побігли 90% назад у Росію чи в СРСР, вони просто прийняли таку реальність. І якщо тут з'являться росіяни, більшість з них будуть діяти так само.
На жаль, патріоти збіжать чи загинуть на полях боїв, чи підуть у партизани, а більшість, як на окупованих територіях, скажуть: ну що, ну таке життя. І тут Буданов правий, але, на жаль, ніхто так не думає. Я скільки людям пояснюю, що буде. Я знаю історію, я вивчав історію. Ви тут можете обурюватися і все інше, але я жив у Росії, я знаю Росію. Вам дадуть пінком під зад, а якщо слово скажеш — пристрелять на місці або погонять воювати проти Європи, проти українців, проти кого завгодно. І ти слово вякнути не зможеш.
А люди... ну це не досягнено для їхнього міркування в 21 сторіччі. Просто почитайте, подивіться фільми про євреїв у 40-х роках, коли розповідали жах про те, що відбувається в концтаборах — вони не хотіли в це вірити. Ну така вже людська психіка, і нічого з цим не зробиш.
І всі аргументи з приводу того, що зроблять з тобою росіяни, якщо вони захоплять територію — це настільки умовно, що для більшості людей воно не діє. І багато чого не діє. Ми бачили злочини росіян. Велика частина не любить росіян не тому, що свідомо зрозуміла всі причинно-наслідкові зв’язки, а тому що росіяни вирвали їх із зони комфорту. Вони жили кожен своїм життям — комфортним, як їм здавалося, — а росіяни їх з нього вирвали.
Я кажу про більшість людей, які не живуть у прифронтових містах, де кожного дня обвалюються будинки.
— Так, більше про центральні та західні регіони.
— Так, і про Київ в тому числі.
Так, нас зараз більше обстрілюють, але люди дивляться... Я вчора дивився стрічку в телеграм-каналі і побачив дві дуже жахливі аварії, де загинуло 5 чи 6 людей. І це кожен день відбувається. Ну, розумієте, на що я натякаю? Відбувається рутинизація.
Поки тут не почнуть працювати “Градом” по місту і не почнуть заходити ДРГ у місто, то вони будуть думати: ну, неприємність, ну, всяке буває. Не так, що все — кінець, але некомфортно так жити. Їм некомфортно, бо роботи нема, бо ТЦК бігає, бо в метро треба спускатися, бо з торгових центрів виганяють тощо. От за це вони не люблять росіян.
Ця тема дуже складна, її двома словами не поясниш. І держава, розуміючи це все, якщо вона розумна (що не про нашу державу, звичайно), але я ж усе-таки виходжу з державницьких позицій, — я вважаю, що, на жаль, як би це мені не було неприємно, але нам потрібні всі громадяни. Бо ситуація дійсно жахлива.
Залишитися після війни навіть із більшістю територій, але без населення... У нас старіюча нація, і такою вона була ще до війни. Я впевнений, що якщо в нас почнуть вкладати гроші європейці, щоб ми не звалились у якусь Африку, то вони це зроблять, бо розуміють: у підсумку доведеться годувати все те, що залишиться від України.
Бо якщо економіка не буде працювати — люди почнуть бігти в Європу. Але це буде не та частина, яка Європі потрібна — молода, працездатна, — а ті, які вже не працюють, яким за 50–60 років.
І якщо наша економіка почне розвиватися, нам потрібно буде думати не про те, як забирати паспорти у нерадивих громадян, а як давати їх бангладешцям, пакистанцям і всім іншим. Ну як німці після війни. Які варіанти?
У німців у 50-х роках економіка почала стрімко зростати, але виявилося, що чоловічого населення певного віку просто нема. От вони й запросили фактично мільйон турків із сім’ями. І Німеччина піднялась, і турки більш-менш інтегрувались. Але це вже не та Німеччина, яка була. Я 35 років тому був у Німеччині, і зараз — це зовсім дві різні країни за етнічним складом.
Якщо в нас усе буде погано, то нас залишиться 10 мільйонів, і ми будемо просто вмирати. Є конкретні демографічні графіки, скільки нас залишиться до кінця сторіччя.