Останній, третій раунд переговорів між Україною та Росією відбувся 23 липня 2025 року в Стамбулі, у палаці Чираган. Зустріч тривала приблизно 35–40 хвилин і, як і очікувалося, не призвела до прориву: сторони зосередилися на гуманітарній тематиці — обміні полоненими, поверненні тіл загиблих та, за українськими даними, громадян, включно з дітьми. Україна запропонувала організувати зустріч президентів Зеленського й Путіна до кінця серпня, але Кремль зберігає стриману позицію. Обидві сторони підтвердили готовність продовжувати засідання робочих груп — політичної, гуманітарної та військової — онлайн.
Інтернет-видання From‑UA взяло інтерв’ю у Віталія Кулика, українського політичного експерта, директора Центру досліджень проблем громадянського суспільства, та попросило його прокоментувати ситуацію з переговорами:
— Ніхто не очікував ніяких серйозних домовленостей, по‑перше, від цього раунду. Я не бачу ні готовності російської сторони, ні, тим більше, нашої сторони на прийняття ультиматуму. Тому, як на мене, було озвучення різних позицій як з боку російської сторони, так і з боку нашої.
Фіксація відсутніх точок можливих компромісів — і водночас фіксація точок, де такі компроміси можливі, в гуманітарних кейсах: таких, як обмін полоненими, обмін останків загиблих тощо. Цей процес буде продовжуватися. Очевидно, що це не останній раунд обміну полоненими. І підготовка наступних раундів — це проявлення так званої "доброї волі" з боку росіян і з нашого боку як маркери продовження переговорного процесу.
Але ніяких більш серйозних зрушень не відбулося. По‑перше, немає зацікавлених вигодоотримувачів серед глобальних гравців у тому, щоб пришвидшити підписання домовленостей. По‑друге, у цих вигодоотримувачів немає інструментів тиску на Росію, щоб примусити її до справжнього миру.
Тому переговори ведуться — добре, що вони ведуться — але очікувати від них результату нема жодного сенсу.
— Як ви думаєте, перестановка Кабміну, на зустріч поїхав секретар РНБО новий, в минулому міністр оборони, чи дасть це якийсь результат?
— Як на мене, РНБО не проявляла якоїсь проактивної ролі весь цей час, попри те, що Литвиненко ніби то був близький до Офісу Президента, дуже чутливо реагував на забаганки Єрмака і Офісу Президента. Проте, незважаючи на нібито досвід, у РНБО не було суб’єктності.
Завдання Ради національної безпеки і оборони — це координація силових відомств, зокрема вироблення політики безпеки і оборони. Це фактично офіс із Ради безпеки при президенті. Це — переговорники. Литвиненко не є переговорником, він, власне, себе таким і не позиціював.
А зараз поява там Умерова означає, що він отримає певний мандат на ведення переговорів з росіянами. Там буде формуватися основний пул діалогу з росіянами по стамбульському кейсу. Умеров має свої виходи і свої можливості діалогу з турецькою дипломатією, і це йому дає певні додаткові можливості.
Тому очевидно, що зараз у нас переговорники з Кабміну переходять до РНБО — там буде центр ведення переговорів. Це логічно. Сподіваюсь, що своєю чергою це посилить апарат РНБО і дасть можливість проявити його суб’єктність в архітектурі ухвалення безпекових та політичних рішень у країні, так як це й має бути, оскільки РНБО — це конституційний орган, на відміну від того ж самого НАБУ чи інших.
До речі, незважаючи на те, що цей орган є в Конституції, ним не надто користувалися весь цей час. Все зводилось до того, що в РНБО просто механічно зводили пропозиції силових відомств у рішення по санкціях, які потім давав президент.
Насправді у РНБО зовсім інша задача. У першу чергу — це формування політики, формування фактично напрямків, рамок безпекової політики у країні. Але такою РНБО не була вже добрих десяток років.
— Йшла вчора мова, що фіналом буде зустріч президентів. Чи буде вона і що вона дасть?
— Я не виключаю такої зустрічі. Але для того, щоб така зустріч відбулась, необхідно, щоб були попередні домовленості — що саме вони мають підписувати. Мають бути робочі документи. Робочих документів я не бачу.
Тому пустопорожні розмови з обміном “люб’язностями”, звинуваченнями та використанням трибуни — ну, Росія не погодиться на подібну зустріч. Може, Зеленський і погодився б, щоб використати можливість плюнути в обличчя Путлеру, і це б схвально сприйняли скрізь, навіть у Росії, але ж Путін на це не піде.
Тому, скоріше за все, буде зустріч Трампа, Ердогана і Зеленського, і окрема зустріч Трампа, Ердогана і Путіна. А потім, після якоїсь “домашньої роботи” — вихід на якийсь предметний документ про можливість перемир’я до кінця року.
Але на даний момент я песимістично дивлюся на динаміку і не бачу, де можливе об’єднання компромісів.
— Щодо ролі Ердогана, чи вагома вона в цих переговорах?
— Він надає певну динаміку в переговорах. Він може впливати на російську сторону і пришвидшувати черговий раунд. Він може час від часу ініціювати консультації. Тобто у нього є достатньо інструментарію впливу на Путіна і на російську сторону.
І звичайно, якщо б Ердоган користався цим на нашу користь, це було б дуже добре. Але Ердоган завжди наслідує власний інтерес. І якщо це вигідно Туреччині, то він до цього вдається. Якщо це не вигідно — відповідно, чекати від нього якогось жесту доброї волі не варто.
Ердоган і Туреччина зараз є геополітичною баригою, який заробляє на переговорному процесі. Причому заробляння — це як матеріальне, так і нематеріальне. Це треба розуміти і не підходити в категорії “друг-ворог”.
У Туреччини є національні інтереси. Ердоган їх наслідує і не є нашим ані союзником, ані ворогом. Це об’єктивний факт, з яким ми маємо якось діяти.