Останнім часом в Україні активно обговорюється критична проблема дефіциту робочої сили, яка значно загострилася через повномасштабну війну, мобілізацію та масову міграцію жінок і дітей за кордон. За оцінками різних експертів, країна втратила мільйони працездатних громадян. У цьому контексті Бізнес-омбудсмен Роман Ващук нещодавно викликав резонанс, заявивши, що кожен українець, який виїжджає, звільняє робоче місце для потенційного іноземця. Він наголосив, що для кваліфікованих працівників з багатьох країн життя та робота в Україні були б значним "апгрейдом". Ця позиція викликала обурення в суспільстві, оскільки вона виглядає цинічною на тлі людських втрат та ігнорує питання збереження українського генофонду.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати цю чутливу інформацію та оцінити можливі ризики для українського суспільства Володимира Цибулька, українського політичного експерта, письменника та політика:
— Якщо відкинути цинізм, то така ситуація чекала б нас у будь-якому разі — була б війна чи не була б. Просто зараз світ змагається за кваліфіковану робочу силу, і якщо ми зможемо переманити спеціалістів, наприклад, з Індії, це буде добре, адже навіть простих мулярів сьогодні не вистачає. Та принаймні будівельні роботи — це робота «з вулиці», а от інженерів бракує особливо сильно.
Друге. Правильніше було б наймати більше найманців на війну, ніж втрачати життя наших українців. Адже віддавати життя українців тільки для того, щоб Україну потім заполонили наймані працівники з інших країн, — не виглядає раціональною стратегією. Раціональним підходом мала б бути максимальна політика збереження життя українців.
На мою думку, у влади зараз якийсь дивний стиль поведінки — складається враження, що чим більше втечуть або загинуть, тим простіше буде і роботодавцям, і самій владі домовлятися з ними. На жаль, ситуація складна. Світ сьогодні реально бореться за робочі руки. От, наприклад, узбеки масово працюють у Південній Кореї. А Туреччина буквально днями заявила, що представники тюркських народів і тюркських держав можуть спокійно приїжджати та матимуть шанс на рівне з турками життя в Туреччині.
Тобто навіть Туреччина, яка, здавалося б, повнокровна, має багато молоді, де хороші повні сім’ї, — і там все одно існує дефіцит робочих рук, насамперед кваліфікованих.
— Зараз в Європі така ситуація, що в тій же Франції, Іспанії, Німеччині корінного населення дуже мало, там у більшості африканці, індуси, сирійці. Це ж і загроза, тому що вони несуть у собі кримінальну небезпеку, неадекватно себе поводять.
— Справа в тому, що в тій же Німеччині є прекрасний приклад соціалізації турків. Турки відбудовували Німеччину, але вони соціалізувались, і вже турецькі сім’ї в четвертому поколінні живуть фактично на дві країни — на Туреччину вони теж живуть. Вони громадяни Німеччини, але водночас голосують і на турецьких виборах.
Інший, гірший приклад соціалізації — це сирійці, іранці, іракці, які масово тікали до Європи через сирійську війну. Вони там не соціалізувалися, навіть у Німеччині цей процес відбувається слабо. Ще один провальний приклад — Франція. Люди з колишніх французьких колоній у великій кількості приїхали туди, але соціалізувалися дуже слабко. Вони фактично живуть у статусі людей «третього сорту» вже кілька поколінь поспіль. Вони погано навчаються, мають обмежені можливості. Є, звичайно, окремі приклади блискучих кар’єр, але в цілому всі ті погроми й пожежі у Франції — це, здебільшого, справа рук дітей з приміських зон, тобто дітей мігрантів, які незадоволені своїм життям.
В Україні, до речі, є дуже хороший приклад соціалізації — це велика азербайджанська громада. Мусульмани в Україні не агресивні, вони цілком соціалізовані. Іслам у нашій країні є партнером суспільства і поводиться дуже цивілізовано, на відміну від деяких інших держав.
Тому в цьому немає загрози, адже в нас є власні мусульманські громади — кримські татари, азербайджанська діаспора, яка досить велика. Також в Україні проживають іранці, афганці, й вони добре інтегровані. Україна, загалом, вміє соціалізувати приїжджих.
Але головне — шкода, звичайно, нанесена українському етносу. Хоча, треба сказати, що добре соціалізовані представники різних етносів боронять Україну на рівні з українцями. Нагадаю, що серед національних меншин найбільше загинуло азербайджанців, потім грузинів. Грузини — це ж не лише місцеві, а й легіонери, які приїхали з Грузії. Воюють і місцеві грузини, і євреї, і кримські татари. Усі вони — частина українського народу, який сьогодні бореться за спільне майбутнє.