На тлі повномасштабної війни, яку Росія веде проти України, в Європі дедалі частіше до влади приходять або здобувають значну підтримку популістські та націоналістичні партії, які закликають до зниження допомоги Києву та налагодження діалогу з Москвою. Нещодавні події у Словаччині (перемога Роберта Фіцо) та Чехії (перемога та зростання впливу Андрея Бабіша) викликали серйозне занепокоєння в Києві та Брюсселі.
Ці політичні сили часто пропагують ідеї відокремлення від загальноєвропейських проблем та концентрації виключно на внутрішніх національних інтересах. Угорщина, де при владі перебуває Віктор Орбан, є яскравим прикладом такої політики та активно намагається сформувати в ЄС альянс із україноскептичних країн, що може суттєво загальмувати ухвалення критично важливих рішень щодо фінансової та військової підтримки України. Така тенденція викликає питання про стійкість європейської єдності та її довгострокові наслідки для України.
Інтернет-видання From-UA звернулося до аналітика, політтехнолога та іміджмейкера, колишнього заступника керівника прес-служби Президента України Олександра Кочеткова з проханням прокоментувати цю ситуацію:
— Це абсолютно зрозуміло й абсолютно природно. Те, що зараз відбувається в Європі, — це своєрідна захисна реакція суспільного організму на зростання загроз, які виникли.
Із переліку країн, який ви навели, справді антиукраїнським можна вважати лише Орбана, і саме тому, що він тривалий час розвиває дуже схожі на путінські ідеї імперського минулого Угорщини, Австро-Угорської імперії тощо. Орбан і його партія фактично претендують на частину Закарпаття. І єдиною країною, яка після 2022 року, отримавши від Росії пропозицію (у разі її “перемоги”) забрати собі частину українських територій, не публічно, але погодилася на це, була саме Угорщина.
Польща, Словаччина та всі інші держави, що межують з Україною, навіть відмовилися обговорювати таку можливість анексії українських земель. А Угорщина погодилася. Тобто саме вона є справді антиукраїнською країною — тією, яка хотіла б, щоб Україна зникла.
В інших європейських країнах відбуваються доволі типові процеси. Є Росія, яка розв’язала повномасштабне вторгнення проти України, і це за кількістю жертв на одиницю площі фронту не менше, ніж у Другу світову війну. Природно, що суспільство Європи лякається. Тим більше, коли російська пропаганда постійно нагнітає страхи — розповідає про якісь “ракети-чудовиська” типу “Буревісник”, “Посейдон” тощо. Усього цього насправді немає, але подібна риторика впливає, вона лякає людей.
І тут спрацьовує природна інстинктивна реакція. Коли людина відчуває небезпеку, вона намагається сховатися — як і дикий звір. Те саме відбувається і з європейськими суспільствами: вони починають “ховатися”, ізолюватися, намагаються відмежуватися від спільної проблеми. Мовляв, це війна України, а нас це не стосується. Країни прагнуть дистанціюватися, замкнутися у власних кордонах, відмовляються від спільних обов’язків.
Путін же не прагне підкорити окремі країни — він хоче підкорити всю Європу. Але замість спільної протидії Європа, на жаль, реагує страхом і самоізоляцією. І саме це проявляється у політичній площині: на виборах починають перемагати або набирають великі відсотки націоналістичні партії, які пропагують відокремлення, закликають не займатися спільними проблемами, а зосередитися виключно на внутрішніх.
Це — природний результат нинішньої російської агресії й водночас наслідок відсутності на рівні Європи лідерів масштабу Черчилля. Лідерів, які могли б об’єднати континент і переконати кожного, що агресія Росії проти України — це не лише проблема України, а загальноєвропейська й загальносвітова справа. Адже якщо Росія переможе, війна не омине жодної з європейських країн.
На жаль, зараз переважає саме бажання сховатися, дистанціюватися. Але, на мою думку, це ще не найбільша проблема, яку ми маємо сьогодні.
Найбільша проблема полягає в тому, що ми повністю покладаємось на західну допомогу — на США та європейців — і занадто мало робимо самі. Оптимальне співвідношення мало б бути 60 на 40: 60 % — це наші власні зусилля, і лише 40 % — допомога від партнерів. Це був би нормальний, збалансований підхід.
Натомість у нас усе навпаки: 80 % — це допомога Заходу, і лише 20 % ми робимо самостійно. І саме в цьому головна проблема. Допомога Заходу рано чи пізно вичерпається, бо вона вимагає величезних ресурсів, а в Європі вони не є безмежними. Нам давно слід було більше робити власними силами — активніше розвивати економіку, вирішувати внутрішні проблеми, ефективно використовувати наявні українські ресурси. На жаль, цього досі не відбувається.