Сьогодні, 16 грудня у парламенті виникла сутичка біля трибуни між деякими народними депутатами, у тому числі між Сергієм Тарутою та Мар’яною Безуглою через написи і вимогу відставки Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, що потрапило на відео і широко обговорюється в медіа. При цьому сама Безугла значну частину пленарного засідання блокувала трибуну, виставляючи плакати і червону стрічку, а потім продовжила критикувати сторонніх колег, зокрема Миколу Тищенка, під час перших хвилин засідання, що призвело до коротких зіткнень у залі. Безугла також нещодавно вийшла з партії «Слуга народу» і стала позафракційною, що підсилює суспільний інтерес до її поведінки в парламенті.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати ці події політтехнолога, кандидата історичних наук Олега Постернака, поставивши питання про те, чи припустимі подібні конфлікти під час війни та чи збереглася в Україні політична єдність:
— Це дуже складне питання. Я вважаю, що політична дискусія повинна бути — у цьому немає нічого страшного. Ми маємо враховувати, що війну веде демократична держава з певною практикою, плюралістичною політичною культурою та досвідом політичної боротьби. І під час війни подібне вже траплялося й в інших державах, коли внутрішня парламентська дискусія була доволі жвавою і часом переходила за межі коректного, допускала некоректні речі. Але, тим не менш, це частина політичного життя, і вона існує.
Якщо говорити саме про конкретний український випадок і про поведінку Мар’яни Безуглої, то тут виникає величезний знак питання щодо депутатської етики. Те саме стосується і інших народних депутатів. Подібний контингент був і в попередніх скликаннях парламенту — нічого принципово нового тут немає.
Я не вважав би, що це критично і що такі події заслуговують на надмірну суспільну увагу. Те, що це є подразником для суспільства, — так. Те, що це є свідченням відсутності певної єдності у політичному середовищі, — так. Те, що це демонструє, як політичні дискусії виходять за рамки прийнятних етичних норм і правил поведінки, — безумовно, так.
Також очевидно, що багато депутатів, керуючись власними інтересами та амбіціями, через певні об’єктивні обставини не думають про війну, про фронт, про людей, про загиблих. Вони не враховують фактор війни і ставлять свої особисті амбіції вище за всі ці цінності. На жаль, це теж об’єктивна реальність, з якою ми маємо справу.
Тому загалом до цього слід ставитися спокійно і виважено — як до певного моменту, що свідчить про те, що в Україні не все так погано з демократією. Навіть попри те, що прояви цієї демократії, вибачте, мають зовсім не той характер, на який хотілося б сподіватися під час складної, виснажливої війни.
— Як ви думаєте, чи допомогли б вибори, парламентські особливо, зробити ребрендинг, перезапуск влади? Може, депутати просто вже засиділись і отакі емоції пішли? Недарма ж є 5 років, може, вже пора?
— Пора — це точно, якби умови і Конституція дозволяли зробити це якнайшвидше. Але ми є заручниками воєнного стану і самого факту війни, яку проти нас веде країна-агресор. Якщо парламенту доводиться виконувати роль, яку я називаю роллю «довгого парламенту», то йому доведеться цю роль виконувати, незважаючи на обставини. Крапка.
Тут не може бути жодних компромісів. Поки триває війна, комусь пора, комусь не пора — але всі мають знайти в собі сили поводитися абсолютно по-державницьки. Або ж іти на фронт — там також можна довести свою відданість державі.
Тому тут ідеться про служіння. Хтось служить в окопах, хтось служить на державній службі, хтось працює народним депутатом України. І кожен має розуміти, що це також частина захисту держави в умовах складної, геноцидної війни, яку веде проти України Росія.