Останні дні в українських медіа активно обговорюється тривожна заява колишнього головнокомандувача Збройних сил України, а нині посла України у Великій Британії Валерія Залужного. Він виступив на форумі «Ветерани як новий політичний суб’єкт: правила взаємодії для повоєнної України» та застеріг про серйозні ризики, які можуть виникнути після повернення великої кількості військових із фронту. Залужний зазначив, що чисельність ветеранів після завершення бойових дій може становити мільйони осіб, і без ефективної політики адаптації це створює загрози для стабільності суспільства. Ветерани, за його словами, можуть зіткнутися з безробіттям, відсутністю житла чи соціальної реалізації, що потенційно призведе до зростання злочинності та напруги у суспільстві. Він також підкреслив, що неправильне вирішення цих питань може стати джерелом політичної нестабільності, включно з ризиком громадянської війни. Ця заява викликала широкий резонанс та обговорення серед експертів і громадськості в Україні.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати ці загрози військового експерта, полковника запасу ГШ ЗСУ Олега Жданова, і наше перше питання стосувалося того, наскільки реальним є сценарій громадянської війни та що саме може стати детонатором такого протистояння.
— Досвіду у Залужного як у політика майже немає, він тільки його набуває. Натомість у нього є значний досвід військового начальника в організації ведення бойових дій. Водночас він говорить дуже правильні речі в тому сенсі, що війна торкається дедалі більшої частини населення. Люди відчувають на собі не лише фінансові чи економічні проблеми, а й серйозні морально-психологічні потрясіння — поранені родичі та знайомі, загибель близьких людей. Усе це повністю змінює людей.
Фактично на сьогоднішній день ми маємо дві категорії громадян. Перша категорія — достатньо пройтися Хрещатиком, особливо у вихідний день: ви не зайдете в ресторан і не сядете без попереднього запису. Друга категорія — це ті, хто в окопах, або ті, хто приїхав з фронту. Вони дивляться на це життя і сприймають його зовсім по-іншому. І коли політик починає розповідати такому військовому, як він йому побудує щасливе майбутнє, той дивиться на нього і каже: «Ти дурний чи що?» Ось у цьому і полягає ключова проблема.
Проблема в тому, що суспільство сегментується на різні категорії сприйняття дійсності. Для цих людей реальність стає чорно-білою: це — погане, а це — добре. І переконати їх у чомусь буде практично неможливо. Саме тому і виникає ця загроза — і тут усе впирається в дії влади.
Наведу реальний і яскравий приклад — скандал з Міндичем. Що сказав президент? Я беру лише військовий сегмент у його заявах: негайне реформування Збройних сил. І що далі? Де ці реформи? Чи призначили нового або справді дієздатного міністра оборони? Шмигаль був зіц-председателем у Кабміні, тепер він зіц-председатель у Міністерстві оборони? Чи звільнили Сирського, який, по суті, так і не переріс рівень тактичного командира батальйону? Скільки вже було скарг і скандалів через те, що він створює маленьку радянську армію в ЗСУ? Скільки було заяв командирів різного рівня про необхідність термінових реформ? І де результат? Його немає.
А потім ці хлопці повернуться. Зараз вони в окопах, зараз вони всі свої негаразди виливають на ворога, і це дуже добре, що вони борються. Але коли вони повернуться додому, вони будуть сприймати все зовсім по-іншому. Тому така загроза справді існує, і все залежатиме від політики влади. Адже головна функція держави, я завжди про це не втомлююсь повторювати, — це формування суспільної думки, укладення суспільного договору і виконання цього договору.
Сьогоднішній суспільний договір не відповідає дійсності, його потрібно терміново змінювати. Якщо влада це зробить, тоді загрози громадянської війни не буде. Якщо ж влада і далі спускатиме на гальмах усі ці реформи та кадрові перестановки — починаючи з Офісу президента і закінчуючи прокуратурами та судами, — тоді ризики лише зростатимуть. Подивіться самі: де всі ці зміни, де все обіцяне? Цього немає. Саме про це і говорить Залужний — що сегментація суспільства відбувається шаленими темпами, і цю сегментацію організовує та підтримує чинна влада.
— А самі люди готові до повернення військових? Ми ж неодноразово бачили скандальні відео, де хтось не пропускає військового, не поступається місцем, хтось не бажає взагалі з ним нормально розмовляти. Іноді поведінка військових неадекватна. Чи самі люди готові до соціалізації в мирний час?
— Знову ж таки ми повертаємося до тієї ж самої сегментації суспільства. Та частина людей, яка була задіяна і причетна до бойових дій, готова — вона сприйме військових з квітами і з розпростертими обіймами. А інша частина, якій, по великому рахунку, байдуже: повернулися — молодці, дали вам медаль — ви герої, ось вам квіти, а тепер ідіть шукайте собі місце під сонцем у нашій країні.
Щоб ця частина суспільства не ставилася до військових так поверхово, для цього і існує держава. Це сфера внутрішньої політики держави, за яку, до речі, відповідає президент. Саме він повинен проводити політику таким чином, щоб сформувати суспільну думку і правильне сприйняття тих людей, які повернулися з війни.
— А як ви думаєте, чи готова до цього влада, держава?
— Судячи з того, як поводиться наша влада, складається враження, що вони до цього не готуються. Президент говорить правильні речі. Він заявляє, що кожен, хто повернувся з війни, повинен знайти себе в повоєнному житті: або залишитися в лавах Сил оборони і знайти там своє місце, або демобілізуватися і шукати себе в цивільному житті. Це правильні слова, але питання в іншому — що саме буде зроблено для того, щоб це реально забезпечити.
Потрібно створити умови, щоб не повторилася ситуація, як із переселенцями. Де в нас житло для переселенців? На четвертий рік війни мільйони людей покинули свої домівки. Я пам’ятаю, що після Чорнобильської катастрофи, і навіть знаю кілька населених пунктів у Житомирській області, де були побудовані цілі села — тоді ще казали, західного зразка, — з однотипними будинками. Держава заселяла туди сім’ї, евакуйовані зі Славутича та Чорнобиля.
А де сьогодні така державна програма? Європа тим часом опанувала цю ситуацію і дотискає наших громадян. Спочатку їх прийняли як біженців, дали житло і невелику допомогу, а тепер змушують ставати на облік, іти на роботу, подавати документи, змінювати статус біженця на статус проживання. Вони не повернуться. Ще рік-два — і відсоток повернення буде мінімальним, майже нульовим.
Тому що Німеччина, Польща, Франція, Велика Британія вбудовують цих людей у свої суспільства, адже вони працездатні, роботящі і приносять користь економіці цих країн. А що робимо ми? А ми пускаємо крокодилячі сльози і говоримо: наших громадян ображають у Європі, ай-яй-яй.