Україна завершує 2025 рік на тлі дуже складних мирних переговорів із США та Росією. За останні тижні президент Володимир Зеленський провів серію консультацій із президентом США Дональдом Трампом у Флориді, де сторони обговорювали «мирний план» і гарантії безпеки, проте ключові питання, зокрема щодо Донбасу та інших територій, залишаються невирішеними. Кремль продовжує маніпуляції, що впливає на динаміку переговорів і провокує нові міжнародні напруження. Одночасно офіційні джерела повідомляють про активну роботу над подальшими документами та можливий референдум в Ураїні щодо умов миру.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати підсумки року, що минає, та розповісти про перспективи, які чекають на нас у 2026 році, політичного експерта, директора Центру досліджень проблем громадянського суспільства Віталія Кулика:
— На даний момент усе відбувається достатньо складно. Ми бачимо, як проходять переговори. За великим рахунком, можна навіть сильно не переживати за їхній прихований або секретний формат, тому що сторони намагаються максимально злити інформацію з-за лаштунків. Тому те, що ми читаємо у ЗМІ, власне, і відбувається в реальності.
Отже, переговори проходять у режимі тиску на Україну, і цей тиск зі сторони США зараз значно більший, ніж на Росію. У наших європейських партнерів також є широкий простір для маневру, тож нас підштовхують до певних непопулярних рішень. Зокрема, це стосується як територіальної цілісності, так і формату нашої європейської та євроатлантичної інтеграції. Аргументів у Зеленського небагато. Якби у нього були чіткі межі компромісів і існував внутрішній суспільний консенсус стосовно цього, ситуація виглядала б інакше. Адже консенсус визначається не лише категоріями «підтримую — не підтримую», а й питанням довіри до інституцій влади, до президента як основної фігури. Це питання, пов’язане з управлінням загалом, із довірою до органів — починаючи від судів і закінчуючи Офісом президента.
Тобто так, ми бачимо, що існують проблеми, немає опори на систему національної стійкості, а саме вона б точно забезпечила політичний консенсус. І президент, опираючись на таку підтримку, міг би сказати «ні», наприклад, тому ж самому Трампу, або займати значно жорсткішу позицію у переговорному форматі, розуміючи, що його рішення будуть прийняті більшістю суспільства. А цього немає. Влада не забезпечила собі політичний консенсус, а навпаки — всіма силами намагається його остаточно поховати й зруйнувати.
Усе, що залишається Зеленському, — це маневрувати. Проявляти чудеса маневру, проходити «між крапельок», і йому поки що це вдається. Оця текуча політика, яку реалізовує Зеленський у діалозі з Трампом, дозволила йому цього разу також не посваритися зі США та перевести переговорний процес в інституційні рамки. З одного боку, це добре, оскільки тепер це відповідальність не лише Кушнера чи Віткоффа, а й відповідальність Рубіо, генералів, Держдепу, тобто інституцій. Це набагато системніший підхід, на який можна вплинути, в якому є логіка, де немає суб’єктивності та значною мірою відсутні фобії, ілюзії чи некомпетентність. Попри всю критику та скептицизм стосовно адміністрації Трампа, там принаймні є інституційна логіка.
А з іншого боку, це означає, що переговори доходять до свого логічного завершення. Якщо вже включаються інституції, то це питання про документи й оформлення домовленостей, гарантійних принципів, проведення через державні органи, погодження через міжнародні договори тощо. Оце вже велика дипломатія і велика політика. Якщо ми входимо в цей процес, це означає, що десь уже є вихід. І далеко не факт, що нам цей вихід сподобається. Бо в підсумку маневрування — це, звичайно, добре, але коли ти не спираєшся на власний внутрішній консенсус, такий маневр може принести багато неприємних несподіванок.
На даний момент я вважаю, що Зеленський справляється зі своєю роботою в рамках парадигми маневрування. Він дійсно забезпечує цей маневр, але внутрішня політика у нього провалена — не в останню чергу завдяки ставці на «п’ять-шість менеджерів», які фактично цю політику і провалили. Звичайно, він несе за це повну політичну відповідальність. Тому ми закінчуємо цей рік у складній геополітичній ситуації та маємо достатньо важку ситуацію на фронті. У нас залишаються невирішені питання, і ми навіть не приступали до реформування мобілізаційної політики. У нас зберігається «бусифікація» та всі відповідні наслідки такого підходу. Досі працює «офіс простих рішень» і піару замість стратегування військового кабінету. Отже, ми перебуваємо у набагато складнішій і небезпечнішій ситуації, ніж у попередні роки. Нас будуть «дотискати», нам будуть нав'язувати параметри миру, де не ми визначаємо «червоні лінії».
— Яких позитивних моментів можна очікувати у новому році?
— Звичайно, можна очікувати дива — ну куди ж без нього? Але якщо ми нічого не будемо робити, щоб це диво проявилося, то воно ніколи й не станеться. У нас, на жаль, досі зберігається очікування дива як певного карго-культу: мовляв, треба зробити щось магічне — і все з'явиться. Але воно так не працює. Тому на нас чекає складний період. Я думаю, ми підемо на вибори, у нас буде референдум, можливе суттєве та значне політичне переформатування. Проте поки що закінчення року я бачу більше песимістичним, ніж оптимістичним.