Останні переговори щодо мирного врегулювання війни між Україною та Росією знову опинилися в центрі міжнародної уваги після широкого інтерв’ю президента США Дональда Трампа для The New York Times. На тлі інтенсивних дипломатичних зусиль та пропозицій щодо нової мирної угоди, Київ і Вашингтон фактично узгодили 90 % документа про безпекові гарантії, який має бути підписаний – ключовий елемент пропонованої мирної угоди, що наразі очікує остаточного схвалення Трампом. Проте Росія рішуче відкинула значну частину мирного плану, зокрема розгортання миротворчих сил та військову допомогу Україні, назвавши це загрозою.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати дану інформацію політолога, заступника директора Агентства моделювання ситуацій Олексія Голобуцького, і наше перше запитання стосувалося того, що насправді зараз відбувається на переговорному треку та як розуміти останні випади Трампа на адресу Зеленського про зрив домовленостей:
— Трамп хотів результату. Він отримав певні пропозиції від Путіна, де той нібито погоджувався і демонстрував, що готовий припиняти вогонь на певних умовах. Тепер виходить так, що Трамп оцінює дії Зеленського, який відмовився просто так виводити війська, саме як зрив домовленостей. Хоча, як я розумію, зараз ситуація виглядає наступним чином: на умовах конкретних гарантій безпеки Зеленський не заперечує самої можливості виводу українських військ. Але ми ж розуміємо, що всі ці гарантії поки що, знаєте, вилами по воді писані.
При збереженні великої української армії, при присутності контингенту європейських військ та при умові, що Америка під час підписання мирної угоди дає серйозні гарантії на 10–15 років — це вже інша розмова. Нам може здаватися, що це капітуляція, але для Путіна це насправді дуже неприємна ситуація, бо він взагалі не вирішив жодної зі своїх стратегічних задач. Його ціллю був не Покровськ чи Бахмут, а контроль над усією Україною. Не обов’язково повна окупація (для цього у нього просто немає можливостей), а саме політичний контроль.
Адже без політичного контролю війна втрачає сенс. Як там за Клаузевіцом? Війна — це продовження політики іншими засобами. Має існувати чітка політична мета. Це у нас її зараз нібито немає, бо ми просто відбиваємося — у нас питання виживання, як у будь-якої жертви агресії. Ми не хочемо завоювати Росію, нам би просто відбитися. А у агресора політична мета має бути обов’язково. І якщо ми подивимося по пунктах, то він нічого не досяг: нерозширення НАТО — навпаки, Альянс розширився, а кордони з ним стали ледь не вдвічі довшими; ліквідація української державності — навіть приблизно не вдалося; денацифікація та демілітаризація — відбувається все з точністю до навпаки, бо ми стаємо однією з найбільш мілітаризованих країн Європи.
Найгірший припустимий варіант для нього — це те, що він «звільнив» (звичайно, в лапках) Донбас. Це той мінімум, на який він може піти лише в тому випадку, якщо побачить, що Трамп реально здатний «прикрутити» йому нафтові доходи. І Трамп цим зараз займається. А Путін тим часом буде тягнути час. Трампу (точніше його радникам) це зрозуміло. Ми ж знаємо, що мирні пропозиції від Америки, вже узгоджені з Україною, перебувають у Москві. Далі крок за ними, ми більше вже нічого зробити не можемо. Американці це чудово розуміють і витиснули з ситуації все, що могли. Більш того, їм немає сенсу «зливати» Україну зовсім. Який інтерес Америки в тому, щоб просто віддати Україну Росії, як пишуть наші конспірологи про «розподіл світу»?
Тобто зараз усе залежить від Путіна. У нього ще є декілька місяців, щоб показувати силу: намагатися посадити нас у повний блекаут, спробувати завоювати ще якісь клаптики землі. Але всім зрозуміло, що це межа. Ну, поїде з України ще півтора-два мільйони людей через ці блекаути, буде гуманітарна катастрофа середнього рівня... Але ми вже живемо в такому режимі, що з допомогою європейців, навіть при нашій безглуздій владі, на Сомалі ми не перетворимося. Будемо існувати. Для ведення бойових дій це неприємно, але не катастрофічно. Наші військові перебувають у значно гірших умовах, ніж люди в тилу, що замерзатимуть. Що стосується логістики — є безліч пророблених варіантів. У нас і власний досвід величезний, і європейці допомагають, тому до весни ми протримаємось. А що Путін буде робити далі?
Грошей у нього стає все менше. Якщо «впаде» Іран, якщо розберуться з Венесуелою та тіньовим танкерним флотом — настане момент, коли вихід із війни з такими втратами стане для нього серйозним викликом. У цьому і є вся проблема: він не знає, що для нього гірше — продовжувати цю війну чи виходити з неї.
— Пане Олексію, а як ви думаєте, зважаючи на останні дії Трампа — тиск на Венесуелу, заяви про боротьбу з картелями Мексики, ідеєю повернути Гренландію навіть ціною розпаду НАТО — чи взагалі йому до України? Яка його майбутня роль, враховуючи такі розгорнуті апетити щодо інших країн? Ці конфлікти територіально ближче до США, а Україна далеко. Чи не закине він нас просто?
— Він би хотів, звичайно, взагалі забути про Україну, але йому не дадуть цього зробити. Багато з того, що він зараз заявляє, робиться з огляду на майбутні вибори в Конгрес у листопаді цього року. Він вважає, що це даватиме йому бали. Крім того, не забуваємо про внутрішні проблеми: файли Епштейна, ситуація в Міннесоті, яка теж скоро стане для нього проблемою. Зараз інтенсивність подій буде лише зростати, бо рушійні сили зрушили з місця. Його задача — постійно нав’язувати свій порядок денний: «Ах, ви цього не очікували? А я ось це зроблю!».
Щодо Венесуели, то поки нічого не зрозуміло, крім того, що Мадуро в американській тюрмі. Виглядає так, що є певна змова з верхівкою венесуельської влади, яка просто має «лягти» під Америку. Про права людини чи демократію там мова не йде — це повернення до «реал-політік» зразка 50-х – 60-х років. Головне: «будьте ким завгодно, аби не прорадянськими» (а зараз — «аби не прокитайськими чи проросійськими»), і перебувайте в нашій сфері впливу.
З Мексикою складніше — це велика країна з величезним впливом у самих США. З Гренландією — це виклик Європі та НАТО. Трамп, як бізнесмен, підходить до всього з позиції «продажу»: «Я можу підірвати цей будинок, а можу його купити. Що вам вигідніше — втратити його чи отримати гроші?». Це такий раціональний, хоч і жорсткий підхід. Подивимось, як реагуватиме Європа. Для нас це спочатку може здаватися негативом, але в перспективі це стимул для Європи нарешті здобути власну суб’єктність. Європейцям час перестати постійно озиратися на «дядю Сема». У Європи більше населення, ніж в Америці, стільки ж грошей і такий самий вплив на економіку. Європа повинна мати свою серйозну суб’єктність.