Дипломатичні відносини між Україною та Угорщиною наприкінці січня 2026 року досягли критичної точки кипіння після низки безпрецедентно різких заяв. Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга жорстко відреагував на слова Віктора Орбана про намір блокувати вступ України до ЄС протягом наступних 100 років, порівнявши угорського прем’єра з посіпакою Гітлера Ференцем Салаші. У відповідь на це Петер Сійярто викликав українського посла «на килим», звинувативши Київ у спробах вплинути на результати майбутніх парламентських виборів в Угорщині, де опозиція наразі демонструє впевнене лідерство. На тлі цих подій та чуток про підготовку «Будапештського форуму миру» за участі світових лідерів, питання дипломатичного етикету та вибору переговорних майданчиків набуло особливої ваги.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати резонансне інтерв'ю очільника МЗС та його вплив на мирний процес українського політолога, директора Українського інституту політики Руслана Бортніка:
— Тут усе досить цікаво. Наразі ми маємо схожу ситуацію і з Білоруссю, де президент назвав тамтешнього правителя «білим шпицем» та висловився за зустріч із Тихановською. Свого часу і Білорусь, і Угорщина розглядалися як можливі переговорні майданчики. Нагадаю, планувалося, що Будапешт стане платформою для «Будапештського форуму миру», де мали б зустрітися Путін і Трамп — це планувалося і все ще планується.
Білорусь також почали виводити з-під санкцій, вона постійно бере певну участь у переговорному процесі між сторонами. Нагадаю, що практично всі обміни тілами загиблих і полоненими відбуваються саме на кордоні України та Білорусі, тобто за прямої співпраці з білоруськими спецслужбами та білоруською державою. Але і Білорусь, і Угорщина — це ті переговорні майданчики, які не повною мірою чи взагалі не влаштовують сьогодні Україну.
Ця дискредитація потенційних локацій може бути просто стратегією України щодо переміщення переговорного процесу або організації діалогу на більш дружніх платформах. Україна, нагадаю, пропонувала і Відень, і Женеву, і Близький Схід, і Туреччину — тобто ми пропонували багато альтернатив.
Але тут є ще й окремі аспекти. Що стосується Угорщини, схоже на те, що в українському уряді вірять у програш Орбана на парламентських виборах, які заплановані на квітень цього року. Угорська соціологія показує, що опозиція лідирує на 5-12% у парламентських перегонах, але угорська виборча система змішана — вона працює частково за списками, а частково за округами. В округах ситуацію ніхто реально не розуміє до цього часу, чіткого моделювання немає. Враховуючи цю перевагу опозиції, мені здається, що український уряд намагається посилити тиск на Орбана і покращити плани його опонентів.
Але тут є одне величезне «але». Справа в тому, що Угорщина розігрує українську карту відверто і прямолінійно. Це карта, спрямована проти Зеленського, проти продовження допомоги Україні та проти нашої європейської інтеграції. Орбан зробив це одним із ключових елементів своєї виборчої програми, хоча офіційно кампанія в Угорщині стартує лише з 2 лютого.
У такому ключі, коли твій противник і так виносить протистояння з тобою на перше місце, будь-яка твоя участь у цьому конфлікті, навіть риторична чи відкрита, буде використовуватися ним як енергія. Це стане паливом для його виборчої кампанії, і таким чином він обґрунтовуватиме твоє «втручання у внутрішні справи». Вчора Сійярто вже викликав посла України на килим.
І тут може вийти, як у тому старому, можливо, дещо сороміцькому анекдоті про те, як демонстрація садомазохістів зустріла кордони силовиків — ОМОН, «Беркут» чи «Корд», вибирайте собі на смак — і ні ті, ні інші ніколи ще такого задоволення не отримували в результаті. Ми не можемо напевно спрогнозувати, як така критика зіграє: чи вона піде на користь угорській опозиції, чи, навпаки, допоможе угорському уряду, який отримає додаткові свідчення того, що Україна грає у внутрішньополітичних процесах Угорщини. А угорці цього дуже не люблять.
— Ця пропутінська сила в Європі, наскільки вона ефективна?
— Вона не є суто пропутінською. Вона, скоріше, протрампівська, прокитайська, проросійська, а по суті — це просто національні консервативні сили. Це такий консервативний блок всередині Європи: це і Угорщина, і Словаччина, певною мірою сучасна Італія та Чехія. Це праві консервативні сили, які зорієнтовані на пошук національної вигоди будь-яким чином і які вкрай скептично налаштовані щодо Брюсселю. Відповідно, вони скептичні й до України, тому що Україна вважається найближчим союзником Брюсселю.
— А наскільки наші високопосадовці розуміють серйозність впливу таких заяв? В ЄС такі сили є, вони не домінують, але вони все одно присутні. Чи не здається вам, що потрібні вислови, які б притушували конфлікт, а не розпалювали його?
— Свого часу Путін казав, що найкращий президент для США — це Байден, хоча Росія однозначно хотіла перемоги Трампа. Все залежить від конкретної країни. В якихось державах Зеленський популярний, і там слово українського президента має серйозний вплив на внутрішню політичну ситуацію.
В інших країнах Зеленський та Україна не є настільки популярними — як, наприклад, в Угорщині чи в сучасній Польщі. Відповідно, там це слово і цю позицію треба використовувати іншим способом, а не прямолінійно. Треба розуміти: все, що ти скажеш, твої опоненти всередині тієї країни дуже ефективно використають проти України. Тут немає універсального підходу — до кожної з таких країн треба підходити індивідуально, ретельно аналізуючи внутрішню ситуацію.