В Україні вже кілька років тривають жваві дискусії щодо доцільності святкування 8 березня та його офіційного статусу. На фоні повномасштабної війни та політики деколонізації, у Верховній Раді неодноразово з’являлися законопроєкти про скасування цього вихідного або його заміну на «День української жінки». Прихильники змін наголошують на необхідності позбутися радянської спадщини, тоді як опоненти нагадують про міжнародний правозахисний контекст дати. Цього року питання знову актуалізувалося напередодні весняного свята, розділивши суспільство на кілька таборів. Поки остаточне рішення на законодавчому рівні дискутується, українці самостійно визначають формат і зміст цього дня.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати ініціативи щодо перейменування свята відому журналістку та політичного експерта Олесю Яхно, наше запитання стосувалося її особистого ставлення до ідеї перенесення дати та того, чи святкує вона цей день сама:
— Я думаю, що багато хто зараз не задається цим питанням — святкувати чи не святкувати 8 березня. Мені здається, що час і реалії самі розставили по місцях ставлення до деяких свят. І в цьому сенсі, як на мене, 8 березня вже давно позбавлене бюрократизму, цієї адміністративної складової, як це було за радянських часів, коли воно вважалося офіційним святом, коли проводилися офіційні заходи, починаючи від дитячих садочків і закінчуючи організаціями та підприємствами.
Цього, звісно, вже немає. І мені здається, що вже давно 8 березня віддано на розсуд безпосередньо самих людей, громадян. Хто хоче — таким чином підкреслює ставлення чоловіків до жінок квітами чи іншими подарунками. Хто не хоче — той на це не звертає уваги. Тому, мені здається, взагалі не варто так гостро ставити це питання. Причому не тільки сьогодні, коли ми знаходимось в умовах війни, але й загалом протягом останніх років — як ставитись до цього свята і чи потрібно якось вирішувати і це фіксувати: чи хтось має це святкувати, чи не має. Мені здається, що час уже все розставив. Це не є зобов'язуючим офіційним днем, щодо якого є якась непохитна офіційна позиція, а це є просто персональним ставленням кожного.
Тому я нейтрально ставлюсь насправді і до тих, хто святкує, і до тих, хто не святкує і має принципову позицію. Якщо буде йти більше жінок по вулицях з квітами, мені це приємно бачити. Коли цим підкреслюється ставлення і створюється такий позитив, то це взагалі хороший привід. Тому мені приємно бачити жінок, які йдуть з квітами, або коли їм дарують квіти чи говорять якісь хороші слова. Але це не означає, що це є якимось зобов'язуючим фактором. Колись це була така «чергова» складова, коли треба було обов'язково привітати з 8 березня. Мені здається, що такого вже немає і ця проблема вже не стоїть.
Я не думаю, що треба перейменовувати свято в День українського жіноцтва, переносити на інший день і робити нову офіційну дату. Адже будь-яке перейменування, мені здається, воно буде носити офіційний характер і зобов'язуючий. Мені здається, це не приживеться, бо знову ж таки матиме цей примусовий відтінок. Є багато свят, наприклад, День матері, який теж у нас підкреслюється. Тому, мені здається, виділяти оцей гендерний аспект — День жіноцтва чи День чоловіків — це не має великої перспективи прижитись у суспільстві саме в такому форматі.
Звичайно, 8 березня — це як день солідарності. Не безпосередньо сам день 8 березня як дата, а День жіночої солідарності. Він прив'язаний не до гендерної складової чи протистояння чоловіка і жінки. Він прив'язаний до руху, який відбувався за права жінок тощо. У багатьох країнах святкують 8 березня, але не як день протистояння жінок та чоловіків, а як привід, коли збираються жінки — умовно кажучи, такі собі «дівочники». Таке є в багатьох країнах, де жінки просто збираються як подруги. Тобто це має трохи інший вияв і вимір. Ну, в СРСР був свій вияв і вимір. Але, мені здається, закріпляти це зараз як офіційне свято — це точно не те, що наразі найбільше турбуватиме суспільство.
Наприклад, День чоловіків як День захисників України, який фактично замінив 23 лютого (хоча офіційні дати переносилися на 14 жовтня, а потім на 1 жовтня), — це було абсолютно затребуване. Це було прив'язане безпосередньо до тих реалій, в яких ми знаходимось. Коли ми відчули, що армія — це не просто назва. Після 2014 року, початку анексії Криму, стало зрозуміло, що це не просто якась нейтральна складова, а найважливіший фактор нашого захисту. Це було логічно, і це той інститут, який мав найбільшу підтримку в суспільстві. Ну і зараз, мабуть, ЗСУ так само мають найвищу довіру, тому це було абсолютно зрозуміло.
А намагатись чи нейтралізувати 8 березня, чи, навпаки, його зафіксувати і перенести на якусь іншу дату — мені здається, це не внесе якихось суттєвих коректив у ставлення громадян. Хто святкував 8 березня не офіційно, а просто вважав, що треба купити квіти, той і буде це продовжувати робити, але вже без якоїсь зайвої помпезності. Хто не вважав це за потрібне, той і не буде це робити. Мені здається, що це питання більше кожної родини, або друзів, чи окремих спільнот. І в цьому сенсі вже давно час вніс свої корективи. Це не є питанням, яке або дратує суспільство, або потребує якоїсь чіткої законодавчої визначеності саме на цьому етапі.