Останніми днями в європейському політикумі з новою силою спалахнула дискусія щодо реальних термінів та умов вступу України до Європейського Союзу. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц під час свого виступу 27 квітня 2026 року заявив, що Києву, ймовірно, доведеться змиритися із втратою частини територій у майбутній мирній угоді з Росією як ціною за відкриття шляху до ЄС. Окрім того, лідер Німеччини назвав сподівання на вступ України у 2027 чи 2028 році «нереалістичними», посилаючись на триваючу війну та необхідність глибоких реформ.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати цей сплеск цинічного «реалізму» європейських політиків українського політолога та директора Українського інституту політики Руслана Бортніка, поставивши йому питання: чому за нас озвучують подібні умови та як насправді має виглядати цей процес?
— Подібні тези озвучують зараз лише з однією метою — знайти привід, щоб не приймати Україну до Європейського Союзу. Це нагадує сюжети давніх слов'янських казок, де цар вигадував для претендента на руку його дочки всілякі невиконувані завдання: піди за сім морів, зроби те, чого не існує, побори дракона чи викупайся в лаві. Мені здається, що Фрідріх Мерц зараз робить схожі заяви. Це лише аргументація того, чому Україна не може стати членом ЄС і чому її не варто приймати найближчим часом. На фоні величезних симпатій до України в європейській громадській думці лідери ЄС вимушені шукати нові причини, щоб обґрунтувати свою неспроможність чи небажання прийняти нашу країну.
Зараз головним аргументом стала незакінчена війна та неврегульований територіальний спір, хоча раніше нам про це ніхто не говорив — такої аргументації просто не існувало. При цьому сама Європа сьогодні майже нічого не робить для того, щоб ця війна завершилася якоюсь домовленістю. Вона не є повноцінним учасником переговорів, вона не провокує процеси, які сприяли б швидшому закінченню бойових дій і, відповідно, відкриттю вікна можливостей для вступу України в ЄС.
Що ж стосується того, як усе має бути насправді, то ми маємо приклад Кіпру, який є членом ЄС. Формально Євросоюз вважає, що весь Кіпр входить до його складу, але реально острів розділений на дві частини, включаючи територію самопроголошеної турецької республіки. Тобто територіальний спір там не завершений, і більше того — час від часу стаються загострення, як-от місяць тому, коли турецькі танки підганяли до лінії розмежування. Але це не завадило прийняти Кіпр до ЄС, і ніяких юридичних проблем тут не виникло.
Ми маємо приклади територіальних суперечок між Іспанією та Британією, що не заважає Іспанії бути частиною Союзу. Свого часу Британію прийняли до ЄС, незважаючи на збройний конфлікт з Аргентиною за Фолклендські острови, який залишається незавершеним і невизнаним з обох сторін. Таких прикладів можна знайти безліч. Тому нинішня риторика — це просто завуальована відмова від прискореного членства, на якому наполягала Україна останні роки.
Така позиція є небезпечною не лише тому, що вона не сприяє мирному врегулюванню (адже членство в ЄС було би ключовим мотивом для суспільства погодитися на певні компроміси), а й тому, що це провокує антиєвропейські та європесимістичні настрої всередині України. Звичайно, Україна ніколи не визнає формальний статус будь-яких своїх територій у складі Росії. Цього не робила жодна країна, окрім, можливо, Фінляндії у 1940 та 1945 роках. Таке визнання означало б не просто створення прецеденту, а внутрішній колапс, повне руйнування української Конституції та необхідність змінювати сам формат держави. Це була б уже зовсім інша Україна, і для сучасних лідерів це неприпустимо, а суспільство на це ніколи не погодиться. Втім, варіанти, за яких ми не визнаємо формальний статус територій, але при цьому відновлюємо елементи комунікації, припиняємо бойові дії та переходимо до формату «замороженого конфлікту», є цілком доступними та можуть бути підтримані українцями.
— Чи є у словах Мерця певний прихований зміст, який ми не помічаємо?
— Він озвучував ці думки перед студентами. Відверто кажучи, таке враження, що він трохи шнапсу перед тим прийняв. Я жартую, звісно.
— Але він говорить про територіальні поступки в дуже специфічному контексті: «Якщо президент Зеленський хоче донести це до свого населення і заручитися підтримкою більшості через референдум, він має одночасно сказати народу: я відкрив вам шлях до Європи». Чи не є це відвертим знущанням, якщо вони знають, що Україна на це не піде?
— Спочатку нас дуже довго обманювали обіцянками можливого членства в НАТО та ЄС. Ніхто не піднімав питання територій, хоча невирішений спір в Україні існує ще з 2014 року, з моменту анексії Криму.
— Крім того, ми ж рухаємося в цьому процесі разом із Молдовою, а в Молдові є проблема Придністров'я, і європейські лідери чудово про це знають.
— Саме так, там та ж сама історія. Але нас продовжували обманювати, манили цим членством, змусили впровадити 150 тисяч реформ, які фактично встановили контроль західних союзників над багатьма сферами нашої політики та економіки — від наглядових рад у державних компаніях до антикорупційної вертикалі. Вони використали європейську перспективу як інструмент для вибивання з України всіх можливих поступок, а зараз, коли прийшов час виконувати обіцянки, нам відмовили в НАТО і намагаються відмовити в ЄС. Це справжнє політичне шахрайство, хоча вони називатимуть це «ріал-політик». Треба було ще у 2014 році чесно сказати, що членство в НАТО і ЄС неможливе, поки не вирішене питання Криму. Тоді, можливо, українське суспільство поводилося б інакше: голосувало б за інших політиків, підтримувало інші стратегії та партії.
— Виходить, що свого часу Янукович мав рацію, коли розумів, що нас насправді не чекають у ЄС?
— Ні, якраз Янукович і привів нас на поріг Євросоюзу. Проєкт Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС був сформований і підготовлений до підписання саме командою Януковича. Він просто не наважився зробити останній крок. Проблема полягала в тих експертах із «реальної політики», які зауважували, що наша співпраця із Заходом, на жаль, не є дорогою з двостороннім рухом. Ми рухалися по цій дорозі, а нам назустріч рух був мінімальним.
Нам постійно не довіряли, намагалися контролювати та обмежувати в самостійних діях, постійно маніпулювали темою корупції, незважаючи на всі створені за їхньою вимогою структури. Які можуть бути претензії сьогодні до Зеленського? Створена ціла антикорупційна вертикаль, ось до неї і мають бути претензії — вона повинна відпрацьовувати свій хліб. Праві були ті, хто казав, що треба запекло торгуватися з ЄС та західними партнерами, фіксувати кожну домовленість на папері та боротися за її виконання. А не так, як ми бачимо на прикладі Північної Македонії: країна провела тисячі реформ, відмовилася від впливу на внутрішні процеси, навіть змінила власну назву, Конституцію та гімн, але членом ЄС так і не стала. Ми ризикуємо піти тим самим шляхом.