Американське видання Politico опублікувало статтю з промовистою назвою: «Чому вбивство Хаменеї так сильно вразило Путіна?». Журналісти переконані, що удари по Ірану вивели на поверхню найдавніші й найболючіші страхи російського президента — безмежну параною та тваринний жах перед фізичною розправою.
Ще дев'ять місяців тому, коли його запитали про можливу ліквідацію іранського лідера, він коротко відповів: «Я навіть не хочу про це говорити». Тепер же реальність така, що обговорювати це доводиться всій його свиті, причому в тонах, близьких до паніки.
Ця ситуація до болю нагадує 2011 рік, коли весь світ облетіли кадри загибелі Муаммара Каддафі. Як згадує журналіст Михайло Зигар, Путін тоді був просто в люті. Саме та сцена жорстокої розправи над лівійським диктатором стала точкою неповернення, після якої Росія остаточно закрилася від Заходу, а всередині країни почалися нескінченні репресії.
Минули роки, і ізоляція лише посилилася: нескінченні столи-аеродроми, найсуворіший карантин для відвідувачів і образ «дідуся в бункері», який закріпив за ним Олексій Навальний. Кожне падіння дружнього тирана для нього — це дзеркало, в якому він бачить свій власний фінал.
Що справді дивує, так це реакція штатних пропагандистів. Зазвичай самовпевнені Медведєв, Соловйов і Дугін цього разу змінили тон з погроз на передчуття біди. В інформаційному просторі проявився рідкісний для Москви рівень нервозності.
Один із провладних ресурсів взагалі опублікував гучний заголовок: «Як вони збираються нас вбити».
У Politico наголошують, що така риторика викриває глибоку тріщину в образі «непохитної фортеці». Коли найближчі союзники стають мішенями й зникають з карти, бравада швидко поступається місцем усвідомленню власної вразливості.
Головний і найгіркіший висновок західних аналітиків полягає в тому, що диктатори з абсолютною владою зазвичай не мають спокійної старості. У тексті прямо зазначено: такі лідери залишають свої посади «або під арештом, або в труні». І тут навіть ядерна валіза не дає стовідсоткової гарантії безпеки.
Адже ядерні ракети безсилі проти внутрішніх змов, палацових інтриг чи раптового розколу еліт. Матеріал Politico влучає у найболючіше місце системи, ставлячи під сумнів її здатність вижити, коли головний «гарант» зайнятий лише думками про те, як не повторити долю своїх полеглих соратників.