Лукашенко продовжує виконувати складний танець на мінному полі, намагаючись догодити Путіну і при цьому не відправити своїх солдатів у українську м’ясорубку. Реальна міць Мінська виглядає значною лише в оборонних звітах, але абсолютно не придатна для активного вторгнення.
Питання участі Білорусі в агресії проти України залишається однією з найбільш обговорюваних тем, проте за гучними заявами та постійними навчаннями ховається сувора військова реальність.
Військовий експерт Олег Старіков проаналізував можливості сусіда і дійшов висновку, що потенціал Мінська сильно обмежений його початковим завданням. Білоруська армія чисельністю 60–70 тисяч осіб — це міцний горішок, але за своїми масштабами вона ледь дотягує до рівня двох армійських корпусів. Так, у них є потужні «Полонези», російські «Іскандери» та авіація, але цього ресурсу критично мало для проведення стратегічних наступальних операцій.
Уся військова машина Білорусі десятиліттями налаштовувалася на одну функцію — бути живим щитом для Росії. Уся інфраструктура, логістика та система управління побудовані для оборони, а не для захоплення чужих територій. Білорусь — це класична буферна зона, завдання якої — захищати Москву від східного флангу НАТО. Щоб перетворити цей оборонний механізм на атакуючий кулак, Лукашенку довелося б повністю перебудувати всю систему забезпечення, до чого країна абсолютно не готова ні технічно, ні морально.
Головним стримуючим фактором залишається інстинкт самозбереження самого диктатора. Незважаючи на те, що у 2022 році він відкрив ворота для російських військ, відправляти своїх людей на смерть він не поспішає. Старіков упевнений: якби Лукашенко справді хотів воювати, його солдати вже давно були б на фронті. Зараз же він робить усе, щоб 1200 кілометрів кордону з Україною залишалися «холодною» зоною. Диктатор розуміє, що пряме втручання у конфлікт миттєво знищить крихку стабільність його влади і перетворить його армію на мішень, а режим — на руїни.