20 листопада в гостях у інтернет-видання Новини України - From-UA побувала народна артистка, кавалер ордену княгини Ольги III ступені Ніна Матвієнко. Ніна Митрофаніївна розповіла нам про те, що таке Україна, за що нашу державу повинні поважати і любити, чи є у нашої молоді майбутнє і хто іх сучасник співачок міг би продовжити справу пані Матвієнко. Крім того, наша гостя поділилася враженнями про сьогоднішніх політиків і які вони бувають недоступні, а також закликала зверігати свої землі для нащадків, а не віддавати у користування чужеземцям.
Екатерина: - Нина Митрофановна, какой, по Вашему мнению, потенциал у украинской молодежи?
Ніна Матвієнко: - Доброго дня вам. Я так колись понадіялася, що ми будемо в Євросоюзі і що потенціал себе виправдає. Але замість цього створюються штучні умови для того, щоб молодь – серце, юність, дух і кров нації – виїжджала. А чим більше молодих людей від’їжджають, тим більше залишається старих. І статистика говорить, що в Україні більше старих людей, ніж молодих.
Сергійко: - Чи подобається вам зараз те, що твориться у нашому парламенті? Якщо люди незадоволені сьогоднішньою владою та станом країни, то чому вони масово не виходять на вулицю? Може, в нас така опозиція, що і повести за собою неспроможна, та йти з нею не хочеться?
Ніна Матвієнко: - Дякую за таке запитання. Перш за все, хочу сказати, що нація зараз розділена по партіях, і це не мудра політика наших хлопців. Роз’єднання по партіям навіть дома викликає непорозуміння: той хоче за того, а цей – за цього. Той неправий, цей – неправий...Вся Україна пересварена. Як можна сьогодні вийти на будь-який мітинг та на якусь розмову? З ким? З яким урядом? От якщо Сергійко такий мудрий, хай починає перший, а я піду за ним. Тільки я б тоді хотіла знати, що він хоче і які б запитання ми могли поставити уряду.
Мені здається, що країна наша і дух наш неначе якісь приспані – відчувається безнадія. Але дух і тіло повинні рватися до бою, а це характерно для нашого народу і менталітету. Ми не можемо терпіти насилля над собою. Адже свобода – це не тільки, коли ти вільний фізично, свобода також означає і вільний дух, коли в тобі панує захист матері, захист дитини, захист землі і того божественного, що тобі дано – життя.
Де наші хлопці сьогодні? Наїлися сала, запили горілкою та й чекають, щоб хтось когось покликав до чогось. Але чи підуть сьогодні вони? Це ж блудники. Кожен по дві-три жінки має і в ефірі все це озвучується. І це – люди, які займають такі високі пости в нашій державі. Що можна від таких людей чекати? Ситність не дає людині підняти голову на свого бідного брата. Ситий голодному не пара.
Цікаво, чи багато таких хлопців як Сергій, що задає такі питання? Це означає, що наша українська молодь не така вже й байдужа до звершень.
Александра: - 1) Какая из ваших многочисленных наград для вас наиболее ценна, какой вы больше всего гордитесь? 2) Кто из современных певцов, артистов может достойно представлять Украину мировой общественности? Есть ли у нас сейчас молодые исполнители, которых вы можете назвать "творческими наследниками" своего таланта?
Ніна Матвієнко: - Всі мої нагороди дуже цінні для мене. Я дуже обережно до них ставлюся, бо кожна з них – це відбиток мого життя. Найперша нагорода – це Шевченківська премія. Але, розумієте, на той час в Україні це була найвища нагорода. І коли я її отримала, я навіть лякалася не так покласти цю нагороду – в коробочку або складала в руки. Проте ще ні разу не одягала її на груди, мені здавалося, що треба до цього визріти: може щось ще зроблю, або допишу більше шевченківських пісень та довчу його поезію, і лише тоді маю право показати нагороду людям.
Друга моя нагорода – орден княгині Ольги третьої ступені. І в мені з цього приводу відбулись дуже цікаві диспути. Я сама народилася на Житомирщині, де жила в свій час Ольга. І я знаю, як історики написали про княгиню та про князя Ігоря. І коли отримала орден, я подумала: «В цьому щось є. Якщо мені дали таку нагороду, значить, Ольга хоче зі мною поспілкуватися. Вона хоче, щоб я щось інше сказала людям». І дійсно, через деякий час я зустрічаюся з нащадками княгині і дізнаюся, що вона була царицею, а не княгинею. І звати її Прекрасна, в хрещенні Єлена (а колись же м читали казку про Єлену Прекрасну). Також я дізналася, що вона ніколи не палила Іскоростень, бо там князював її дядько Мал. І ніколи пташка не долетить до місця призначення, якщо Ії пір’ячко підпалене – вона миттєво гинула і до гнізда не долетить.
От що мені відкрив цей орден. Крім того, це спадщина мого роду, тому я дуже бережно ставлюсь до цієї нагороди. А з нашадками Ольги ми стали великими друзями.
В жодній історії не написано, що хтось говорив з самим богом, окрім біблійних розповідей. Ольга із Іскоростеня як православна постувала 40 днів, не була вона язичницею. На 38 день посту на річці Уж відкрилося небо (так написано в акафісті до княгині Ольги, в сьомому ікасі) і всі древляни на світанку побачили три промені, що освічували місце, де лежала Ольга, і почули голос Отця, що звернувся до неї: «Дочка моя, це єдиний народ і єдина земля, де саме Отець говорив із своєю дочкою». Доказом цього є певні артефакти, які вже перекладені істориками, болгарином Табовим та росіянином Гриневичем.
От що для мене значить цей орден і ім’я Великої матері Всея Русі. А Іскоростень – це моя батьківщина.
Щодо артистів, то я вам скажу: у нас дуже талановита молодь! Солов’їна Україна. Є класичні солов’ї, і їх імена викарбовані в історії та написані на стінах оперних театрів червоними буквами – світові співаки Наприклад, Соломія Крушельницька, Оксана Петрусенко, Діана Петриненко, Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко, Марія Стеф’юк. Це я назвала тільки малюсіньку частинку. А далі вже йде, скажімо, Маруся Чурай – співачка, що вийшла з народу. У неї академічний спів, вона сама писала поезію.
Якщо повернутися до сьогодення, ще одне ім’я, викарбоване на стінах Європи та вписане в історію європейских конкурсів – Злата, яка ще вище підняла статус свого народу. До речі, Златославою звали останню дочку цариці Ольги. Кого б з наших співаків я не назвала – всі геніальні, але в Златі є той тембр, та сльоза і той колорит, якого нема в інших співачок. Цей голос хвилює, зазиває, і ти прагнеш його віднайти, біжиш, щоб побачити, хто це.
Про те, нас намагаються вписати в якісь світові формати та співати більше англійською мовою. Але ж саме через українську мову просвічується душа народу. Ми кажемо, що перше було слово. Але я б сказала, що перше було думка, а потім слово. Отже, перш ніж почути цю дівчину, ті думаєш: «Звідки вона? Хто вона?», і біжиш її слухати. Злата мене заворожила.
Я б іще виділила Наталю Могилевську. Вона дуже несподівана співачка, яка не має в голосі високого діапазону. Але коли вона заспівала українською мовою пісню «Місяц по небу ходить». Одного разу я була вдома з маленькою онучкою і в цей час по телевізору показали її кліп на цю пісню. Я не могла повірити в те, що то була Наталя, що вона може так перевтілитися, бути такою іншою, ніж вона була у тих піснях, які співала до того. От що робить українська мова і поезія з людиною, коли вдало написані слова і мелодія. Ця пісня стане народною мелодією, запам’ятайте мої слова.
Також була на останньому концерті Ані Лорак. Трудолюбиві нащі дівчата! Таким талантам треба сьогодні допомагати. Ось, наприклад, у мене є студентки в університеті, співачки Лоташ Аня і Руслана Лоцман. Це дівчатка, які відкривалися поступово, не одразу про себе заявили. Проте нашим людям притаманна така риса, що коли вони приходять будь-куди закритими, і коли зустрічна розмова подає енергію тепла і довіри, то дуже швидко люди відкривається.
Ці дівчата будуть дуже гарними співачками. Одна може навіть буде співати у Кубанському хорі, а друга ще навчається. Вони вже у іншого викладача навчаються, але я прийшла, переслухала через рік їхній спів – і заплакала від тої краси, розкоші, яку має Україна.
«Караоке на Майдані», «X-Фактор», «Голос Країни», «Фабрика Зірок» - це сади, де вирощуються співаки. Ну як по-іншому можна ще сказати? В усьому світі в оперних театрах співають українські співаки, і співають будь-якою мовою – талановиті люди.
Коли ми з донькою були у Нью-Йорку, ми грали у театрі для мами. Вистава називалась «Скіфські камені». Трапився такий момент, що її змусили співати автентику – те, що співаю я. І одного разу, коли Тоня співала слова «матінко, де ти долю діла?», то розплакалася, бо дуже скучила за домом. Вона на відстані відчула, що таке Україна і що таке українська пісня. Вона сказала: «Як я хочу додому!». І будь-хто, хто знаходиться за кордоном, зрозуміє, що таке рідна пісня і рідне слово.
В мене було багато зустрічей з людьми. Наприклад, я одного разу робила зустріч з людьми, що відпочивають у санаторії у Трускавці. Після концерту, я випадково перестрілася з однією жінкою з Дніпропетровська, що відпочивала у санаторії з трьома дітьми. Вона мене обняла і сказала: «Я знаю, хто я. Я тільки розмовляю російською, але я – українка. Спасибі вам, що ви для мене це відкрили».
Тому не варто казати, що ті, хто розмовляє російською мовою не являються українцями.
Евгений Морин: - Може Україні змінити мелодію та текст гімну «Ще не вмерла Україна» на більш оптимістичну мелодію «Молитви за Україну»?
Ніна Матвієнко: - Мені здається, що там дуже багато оптимізму. Єдине що початок не треба співати «Ще не вмерла... », а треба – «Ще воскресне...». Тому що, «Ще не вмерала», як правильно помітив Євген, дає дуже гнітючий настрій і здається, що немає майбутнього для України у цих словах: ще не вмерла, то вмре. Доб’ємо, доканаємо. Ці слова начебто програмують нас на таке страшне життя. Я співаю «Ще воскресне...». І коли до мене підбігають оператори та питають: «Пані Ніно, але ж всі по-іншому співають», я відповідаю: «Хай всі співають по-іншому, а я буду так співати». Мені здається, що не міг поет так написати.
А взагалі, наш гімн містить в собі стільки задору! Ось наприклад слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу» - і пісня розгойдується. Якщо її співати гуртом, то таке враження, що стіни прорвуться і відбудеться щось на кшталт «Реве та стогне...». Під нього можна заснути, а можна додати духові і оркестр і побачиш, як Дніпро аж на п’ять метрів підніметься. І Шевченко не міг інакше написати – пам’ятаєте, були такі величезні валуни, що ішли по Дніпру і вода ревіла. Особливо, коли були повені. Я навіть це можу уявити.
Я через маму вивчила Шевченко, бо коли вона була сердита, вона ніби переспівувала цю бурю в собі.
Лада: - Мы с самого первого знакомства полюбили Нину Матвиенко за её чудный напевный голос. Восхищались им. Потом, когда узнали и увидели, что она горячая приверженка Ю.Тимошенко, её пение перестало вдохновлять нас. Появилось сожаление, что такой голос, а не с нами, против нас. Ведь она уже в возрасте и прекрасно знает, понимает и видит всю отталкивающую преступную суть наконец-то осуждённой экс-премьерши. Плохо, что Нина Матвиенко заодно со "свободовцами", с "ударовцами", их избирателями - со всеми теми, кто за освобождение ЮВТ.
Ніна Матвієнко: - У мене був такий випадок у житті, коли на нервововому грунті у мене відкрилася кропивниця і ніхто не міг її вилікувати. Один лікар, що лікує нетрадиційними методами, запросив мене в Москву на передачу «Нехай говорять» ведучого Андрія Малахова. І тоді я відкрито всім сказала, що той лікар мене врятував. Я бігала по поліклініках, мені робили переливання крові, 9 годин лежала під капельницею – і нічого. А ця хвороба була дуже небезпечною – можна загинути від задухи.
Але проти мене і мого нетрадиційного лікування виступили майже всі – брат з сестрою, наприклад. Вони вважали лікаря шарлатаном. Знайома кричала в телефонну трубку, що я зганьбила своє ім’я. Але я скажу так: не заступитися за людину, що мене вилікувала, я не могла.
Я виступаю ні за Юлі і ні за кого взагалі. Я – за долю України. Я сподівалася і досі сподіваюсь, що є ті лідери, які спроможні повести нас у тебе майбутнє, яке може стати для нас нашою здійсненною мрією. Не в мені, нажаль, справа. А в тих, хто роз’єднує нас.
Юля і Ющенко були разом і я допомагала саме цьому блокові. Але я не їм допомагала, а майбутньому України. Незважаючи на все, я хочу подякувати Юлії Тимошенко за те, що вона переживає за країну. Здоров’я їй і сил.
Зазначу, що на той час і вибору не було.
Анатолий: - Являюсь давним поклонником Вашего таланта но очень разочарован Вашим отношением к нынешней власти. Может не надо творческому человеку лезть в политику?
Ніна Матвієнко: - Взагалі, я аполітична людина. А що означає «лізти в політику»? Я ж не лізу в політику і ніколи не лізла, а знаходжуся на своєму місці. Якщо ви питаєте, то ви теж політична людина. І ми всі сьогодні задіяні в житті свого народу і уряду. Осторонь ніхто не стоїть – всі голосувати ходять.
Я могла бути в парламенті, але я відмовилась від свого депутатського мандату у 1998 році для того, щоб звільнити місце для інших законодавців, які більш обізнані у справі.
Добре, що я живу не в мішку, не в підвалі, не в кладовій, а там же, де і ви і так само дивлюся телевізор. Під час виборчих кампаній є чудова можливість проїхатися по містам України поспілкуватися с народом і мати свою думку. Бо як таких в мене вже давно гастролей немає.
Ashabad: - Вы прекрасно поёте украинские песни. Мне нравятся украинские песни вообще и в Вашем исполнении в частности. Но вот уже более двадцати лет я никак не могу понять, чем русский язык может угрожать украинскому? Приходит на ум только один вывод: вместо того, чтобы заботиться о комфортном существовании всех граждан государство Украина занимается самоутверждением за счет противопоставления себя России.
Но это есть отражение комплекса неполноценности. В языковой политике надо на некоторое время просто забыть о России. Другая задача должна ставиться: переделать государство для людей а не людей под государство. А пока политики в нашей стране говорят о давлении России, они при этом ведут себя точно так же как и российские политики. Все действуют точно так же, как и российские политиканы, от Тягнибока до Симоненко. Глаголы те же, только прилагательные другие.
Ніна Матвієнко: - Я дуже дякую за довіру Анатолія. За те, що він мене ставить на такий високий політичний щабель. Але він все зрозумів би, якби він пожив в Україні. Тільки тоді він зрозумів би, що таке Україна, що таке українська мова і чому вона нам болить. Статус держави і нації – це мова народу. Мені неприємно про це говорити, бо тільки Україна страждає цим і ніхто в світі. В ці ігри граються політичні структури, а народ їм до одного місця.
Ми всі в дуже дурному становищі, всі. Ось дивіться, «мурки» в маршрутках досі грають. Я звертаюсь до водія: «Слухайте, ну вже ж Янукович президент, все нормлаьно», а мені відповідають: «Ні, сказали не вимикати». Це ж дикість. А ще й за руку тягнуть у європейське життя, а іншого боку – дубасять і хочуть повернути нас у наше минуле. А потім ще на шию вилазять з руками і ногами і доконують.
З жодним депутатом немає про що говорити. Наприклад, Володимир Бондаренко з «Батьківщини». Говорити він нікому не дасть – тільки сам говорить. Він себе поводить так, ніби він обранец цього життя, а не ти. І всі депутати так себе ведуть.
До Бондаренко неможливо додзвонитися, або викликати на розмову, якщо є пропозиція зробити щось добре для народу. Не достукалась я до нього. Але і не для себе я просила, я взагалі для себе ніколи нічого не прошу.
Одного разу мені треба було виїхати, але не вистачало грошей на квиток. Тож я звернулась за допомогою до однієї людини, яка могла мені допомогти, а я б потім віддала гроші. А він мені сказав: «Як ви можете такі великі гроші просити?». А я хіба великі попросила? Це ж був мій друг, і для мене його відповідь стала шоком – людина мільйонер, у нього були великі гроші, але на квиток на літак у нього їх не було. Але, слава Богу, я дочку видзвонила і ми все вирішили.
На сьогоднішній день ті, хто в мене позичив колись гроші, не віддає їх мені.
Николай, г. Днепропетровск: - Как Вы относитесь к высказыванию вашей коллеги об украинских «школах для быдла»? Большинство ваших почитателей на From-UA ее взгляды разделяют.
Ніна Матвієнко: - З цього приводу можу сказати тільки одне: від бидла чую. І якщо вона таке написала, то це саме і бидло написало. Як вона в Україну попала? Цікаве, що всі забирають соки з України, а потім плюють в неї. Але вони отримають своє покарання – це земля свята.
Наш народ дуже довірливий, скромний. І кожен раз, коли людина запустить до себе в хату іншу і нагодує її і вкладе спати, то на наступний день хазяїна обкрадуть. Але він все одно вірить. Вони не можуть бути іншими.
А те, що Абдулліна написала, що нібито це провокація вона не публікувала таких заяв про «бидлячі школи», то це якась відмовка. І якщо вона таке говорить, то саме її прізвище говорить, що вона не українка – це якась азіатка, татарка. Мені соромно таке читати. Я думаю, що цю оперну солістку земля колись не прийме за ці слова.
Вадим, Киев: - Уважаемая Нина Митрофановна!
Ваш талант певицы и киноактриссы ярко проявился ещё во времена существования СССР. Вас - абсолютно заслуженно, как очень талантливого человека, неоднократно отмечали высокими званиями и премиями. Каково Ваше отношение к тому, что некоторые современные "деятели искусства", получившие признания в той Великой Стране и певшие той стране оды и носившие в карманах партбилеты членов КПСС, сейчас превратились в ярых националистов, с пеной у рта поливающих грязью и пинающих при всяком удобном случае ту страну? Искренне желаю Вам здоровья и творческих успехов!
Ніна Матвієнко: - Це називається – перековані люди. Цьому вже нічого дивуватися, бо є така категорія людей, які підлаштовуються під будь-яку владу, і виходять сухими з води.
Всі екс-комсомольці і екс-комуністи зараз при владі і далі продовжують свою династію: тягнуть один одного до влади, їхні діти уже йдуть до влади. Ми топчемося на місці, тому що структура і мислення цілком радянські.
Зараз у нас є вибір: піднятися як нація або знову стати підмостками Москви. Мені страшно, бо сьогодні суспільство поділяється на багатих і найбідніших. Якщо ми не вступимо до Євросоюзу, то може, нарешті, прокинеться цей наш народ. Бо втрачати нам уже нічого, і ми нарешті відвоюємо право жити як нація.
Ми не знаємо, хто при цій владі. Чи це наші діти, чи не наші? Звідки вони взялись? Вони не дихають цією країною, вони абсолютно чужі – і прізвища, і люди, які сьогодні ідуть до влади. Хто їх обирає? Вибори ці – фальшивка, і у всьому фальш. Я не знаю, як нам так жити. Я вже розчарована і шукаю іншого виходу – нову пісню. Дуже гарний був початок у пісні «Разом нас багато, нас не подолати». От якби дописати цю пісню, вкласти туди сьогодення і парадом йти по вулицях.
У нас же немає свят, ніхто зараз не виходить на вулицю з однією піснею, думкою, словом. Так, дивимось футбол, але там є свої «кричалки». Ми скотилися до плагіатства, ми беремо те, що вже зроблено.
Я не можу ніяк постаріти, я чекаю народження сина чи дочки, які зможуть перевернути цю систему, бо все робиться тишком-нишком. Нам треба багато їздити у гості один до одного – з Черкаської області до Житомирської, звідти – в Полтавську і далі. Заспокоює очі краса просторів України. Тоді піднімається така хвиля любові і захисту.
Проте корейці, китайці азербайджанці лавиною йдуть на Україну, і скоро це буде їхня територія. Що ми робимо? Ми залишаємо придатні для життя землі і не оремо їх, якщо вони відпочивають. То землі ж ці для наших правнуків, а не для інших рас. Отець не даремно нам цю територію дав, ми ж ні до кого не ліземо. Але цикл пересування народів робить свою справу. Земля ж українська просто чекає своїх дітей і онуків, а для чого китайці будуть на ній саджати щось? Щось вона народить, якщо там використовуються одні хімікати? Що ж ми залишаємо для своїх дітей? Сьогодні до нас приходять жерти, жерти і жерти.
Мене можуть назвати расисткою, але мені все рівно. Хай вони сидять на своїй землі, я їм не паскуджу їхньої землі! А в Україні вони всі начальники, а ми знову стаємо рабами і працюємо на них. Що це таке? Мозок, який наймає чужинців не має совісті. Тому що тільки у слов’ян є чотири іпостасі: душа, тіло, дух і совість. Замість таких приходять технократи – винищують все, як саранча. Фільм «Аватар» - це наше сьогодення. Я дочка української землі, а ви хто?
Якби я могла взяти дрючок і відшмагати їх всіх...Але є спасіння. Це молитва. Треба молитись і просити, щоб чужеземне зло пішло з нашої землі. Не треба спати – на тому світі поспимо. Згадайте, як було раніше: спочатку людина в чотири ранку вставала на молитву, а потім – корову доїти. А хто сьогодні хоч раз поставив небесну свічку – ту, яка має і чоловічий і жіночий початок. Ніхто не славить Отця. Але всі на тому світі знають: Петро ніколи не відкриває райські ворота тим, хто зрадив Ісуса.
Ми сьогодні як сліпі кури живемо, бо чому я маю прославляти єврейський рід і перечитувати їхні імена, коли Давид і зірка не є їхніми. Вони їх присвоїли.
Чого українців не вчать, що треба знати своїх пращурів, свій рід? «Чужого навчайтесь, свого не цурайтесь»! Ось про що писав Шевченко! Чому церква цього не робить, цьому потурає сьогоднішнім тенденціям. Уманщина взагалі смердить від євреїв. Хасиди за 100 доларів продавали свої гріхи українцям. А це – блокування роду і пам’яті на 100 років. І ніхто про це сьогодні не думає. Депутати, що мають там свій округ, забороняли мені про це говорити, коли я приїжджала з концертами до Умані – мовляв, не кажіть таке, бо це ж люди, які будуть за мене голосувати, це мої голоса. Ці люди живуть одним днем, дбають тільки про себе, а не про Україну.
