Світовою тенденцією є те, що коли на хвилі невдоволення людей представницькою демократією і відповідно істеблішментом, номенклатурою, на цьому конфлікті приходять до влади ті люди, які сприймаються громадянами як не політики. Це нормальна практика, в якій віддзеркалюється криза представницької демократії, коли, за великим рахунком, ті, хто обирає, абсолютно не відчувають, що ті, кого вони обирають, представляють їхні інтереси, а схильні думати, що ті, кого обирають, представляють тільки свої власні інтереси і використовують представницький мандат для самозбагачення.
Не треба думати, що за кордоном інакше ставляться до політиків. Так само їх там ненавидять, так само вони не користуються величезної повагою і авторитетом, хоча іноді бувають щасливі виключення. Тому цей тренд в даному аспекті не є якимось виключенням.
Що стосується взагалі перспектив таких людей, то тут треба розрізняти, що по-перше, це представницький мандат. Люди, які посідають якісь представницькі посади, які обираються, їхня основна функція, їхній основний талант мусить бути у тому, щоб подобатися людям. Вони повинні забезпечити легітимність влади в очах громадян. Це одна їх якість. І друга — вони повинні бути адекватними і усвідомлювати, що вони не є фахівцями в економіці, в політиці, в праві і багатьох інших сферах. І відповідно розуміти обмеження своїх можливостей і шукати фахівців для того, щоб їх призначати на відповідальні посади виконавчої влади. І третій аспект — це все одно є чиновництво, тобто є державна служба у тих країнах, яка мало залежить від верхівки. Все одно інерція буде величезна і все одно державний апарат буде працювати і буде стабілізувати різки кроки і експерименти.
Тому нічого катастрофічного в цьому немає. Ми бачили вже досвід і в Італії, і в Греції, і в Португалії, і в Іспанії, коли приходили такі політичні рухи і чим це все закінчувалось. В кращому випадку вони йшли на сумнівний союз з тими, проти кого виступали, і тоді іноді утворювався ефективний симбіоз, коли, з одного боку, величезний кредит довіри нових співпадав з досвідом старих. Тоді дійсно певні проблеми дійсно вирішувались. Ну а в гіршому випадку вони просто заходили на один період, як “Самопоміч” у цьому скликанні: зайшли, побули і на наступних виборах злилися. Причому часто це дострокові вибори, тому що подібні феномени якраз й проявляються у парламентських республіках. Дострокові, тому що коаліція розвалилася, або уряд, який сформували ці популістичні партії, входить в кризу. Дострокові вибори — і на цьому кар'єра так званих політиків закінчувалась.
Звичайно, залежить і від особистих якостей цих людей. Хтось був більш ефективний, хтось менш, хтось вчився чомусь, а хтось взагалі не вчився. Тому тут говорити однозначно, що вони приречені на невдачу не в смислі здобуття влади, а в смислі ефективного державного управління, не можна. Бувають виключення. Зазвичай такі рухи є драйвером, вони артикулюють те, що інші не можуть собі дозволити в силу різних причин, і причиняють такі зміни. Але зміни все-таки роблять люди, які розбираються у політиці. Політика може комусь подобатися, комусь ні. Це також є специфічній вид людської діяльності, як футбол, баскетбол, бокс, письменництво, журналістика і вимагає досвіду і практики. Тому зрозуміло, що люди з грандіозним досвідом в політиці інтриг, підлості, підкупу, залякування, вони все одно виграють. Люди часто приходять в рожевих окулярах і не зовсім розуміють, з чим їм доведеться стикнутися після виборів. Тому повністю відкидати чинник досвіду не варто з політики.
Що стосується Вакарчука, мені, чесно кажучи, сумно дивитися, що Вакарчук, який був фронтменом, вирішив співати у хорі. У нього нема ніякої своєї команди і ніколи не було, тим більше, що ми його вже бачили у парламенті. Всі розмови про те, що він там десь вчився у США — слухайте, з'їздити на два місяці на екскурсію, отримати сертифікат — це не означає набути освіту. Тому для іміджу, щоб в резюмешечку записати і бомбить лохов, розказувати виборцям, як він там вчився – це ж смішно. Особисто прекрасно знаю, що це за програма і хто там стажується і нащо це все робиться. Тому насправді, чи є він самодостатньою фігурою, чи використовується для того, щоб за його спиною завести шваль. Одне моду сказати: ми знаємо, кого ми побачили за спиною Кличка і можемо оцінити, чим закінчився його прихід до влади, як мера. І хто насправді керує Києвом і яка роль Кличка у цьому процесі. Що він просто забезпечив людям легітимність, які не світяться. Те ж саме може повторитися і з парламентським проектом Вакарчука. Єдине, що вони не будуть мати такого впливу в парламенті, де доведеться формувати коаліцію, бо навряд чи хтось сформує її одноосібно, а відповідно вони будуть один одного урівноважувати, нічого такого катастрофічного не буде.
А чи мають вони перспективу зайти? Ви розумієте, є гарна французька приказка: сюжет, повторений двічі, це вже пошлость. Те, що вдалося один раз, в другий навряд чи буде успішним, тому що все одно електоральне поле людей, в яких є величезний запит на оновлення, на нові обличчя, на нові політичні проекти, то давайте не будемо забувати, що цей запит він же не вчора сформувався. Він був і в 2005 році — зайшла купа нових людей і зараз сидять, єдине, що їхні пики стали товстішими. В 2014-му так саме чимало зайшло непідкупних журналістів, квартирооптимістів, які не погано скористалися своєї позицією і припаркувалися не по-дитячому. Тобто це все не нове для української політиці. І треба розуміти, що попри величезний запит з кожними новими виборами виникає і певний скепсис до цього феномену нових обличь. І нехай електоральне поле і велике, а запит на оновлення і нові обличчя є, але все це не є безмежним, кількість виборців все одне є обмеженою. Ця кількість виборців все одно буде розпорошуватися на купу проектів. Це буде не лише Вакарчук, це буде ще Зеленський, Кличко і багато інших проектів, які будуть позиціонуватися як нові обличчя і нові політичні сили. Але претендувати вони будуть на одну і ту саму політичну нішу, і вони її просто розмиють. І я не думаю, що Вакарчуку вдасться повторити електоральний успіх Зеленського. Тому можу побажати йому успіхів всіляких, хоча у нього не той темперамент, щоб займатися українською політикою. От той архетип П'єро: “Зараз я получу 33 удара палкой — ха-ха-ха, как смешно!”. Тобто він не Арлекін, він П'єро, а українська політика — це змагання Арлекінів.
Зрозуміло, що навколо нього є люди, які розказують, який він талановитий, який він буде месія. Зрозуміло, ще це деформує його і свідомість, і особистість, і в голові почнуть виникати якісь дурні думки, ідеї, коли втрачається спроможність адекватно оцінювати себе у всесвіті. Людина виходить і оголошує якісь промови, які абсолютно смішні, недолугі, примітивні, але вважає, що це просто вершина мудрості, намагається з себе представити моральний авторитет. Люди, які лицемірять і брешуть — вони мені зрозуміліші і прийнятніші, ніж люди, які раптом починають щиро вірити в те, що вони месії і що вони говорять якісь шикарні речі, з яких сміються навіть на третьому курсі факультету відділу політології. Треба Вакарчуком бути, щоб це розуміти?