Учорашня відеоконференція міністрів «Нормандського формату» ще раз чітко показала темний і глухий кут Мінського процесу. Росія не змінила стратегію: Троянський кінь з озброєним до зубів ОРДЛО в череві мусить запаркуватися в Києві. Інакше – вічна війна. Лавров озвучив два кроки, які зроблять невідворотною капітуляцію України і втрату державності: прямі переговори з бойовиками разом із реалізацією «Формули Штайнмайєра» і наданням особливого статусу Донбасу в новій Конституції. Перед відеоконференцією з директивою виступив Пєсков від імені Путіна: читайте Мінські угоди, «від а до я». Пастка, міцно зклепана Порошенком і Путіним у 2014-15 роках, безнадійно тримає в заручниках, усе ще більш актора і менше президента, Зеленського. У нього ніколи не було і немає стратегії не тільки відновлення територіальної цілісності України і її суверенітету над Донбасом і Кримом, але й і встановлення миру у затяжній війні на Сході та її завершення в оглядовому горизонті майбутнього. Він змушений грати за правилами Кремля, розраховуючи виключно на його бажання завершити воєнний конфлікт у центрі Європи. І проблема не тільки в спробі сепаратного факту Єрмака-Козака, який юридично фіксував стан громадянської війни в Україні, але й в тому, що Київ проковтнув отруєну наживку Москви про необхідність розробки регламенту роботи трьохсторонньої контактної групи і введення практики фіксації домовленостей в протоколах засідань з їх наступною публікацією. Перший такий протокол вже підписаний 11 березня Кучмою і представниками ОРДЛО Ніканоровою та Дейнего. Це і є прямий, юридично фіксований і відкритий діалог з бойовиками. Вони, таким чином, стають офіційною переговорною стороною. Росія – посередник, разом із ОБСЄ.
По суті, у цьому напрямку і діяв Лавров.
А що наш міністр Кулеба? Можливо запропонував припинити війну на Сході, використовуючи глобальну пандемію, гуманітарну катастрофу на Донбасі і загрозу ескалації воєнного конфлікту для ослабленої Євроунії? Зовсім ні. Швидше, намагався не дуже перечити Лаврову і не образити Хайко Мааса, який був ініціатором і модератором зустрічі.
Перше. Відповідаючи Лаврову, що з 9 пунктів Паризьких домовленостей, частково виконаний лише один, він ніяковіючи, говорив про гальмування їх виконання Москвою. Попри те, що Путін взагалі не збирається їх виконувати як і міняти українських заручників на бойовиків і агентів ФСБ. «Всіх на всіх». До того ж, міністр не може не розуміти, що такі обміни використовуються як гібридні спецоперації, що дискредитують президентську ініціативу.
Друге. Міністр не відкинув можливість прямих переговорів із ОРДЛО, постійно ковзаючись на мокрих, слизьких каміннях дипломатичної казуїстики: «Ми не зобов’язані говорити з тими незаконними формуваннями, які не уповноважені належним чином представляти інтереси українців з окупованих територій. Україна готова говорити з українцями на окупованих територіях. Більше того, ми хочемо цього». Які ще українці з ОРДЛО і яким чином можуть отримати мандат на переговори з Києвом, міністр не сказав. Можливо ще й тому, що це виглядає як паранормальне явище.
Третє. І хоча він назвав Росію «державою агресором», увесь стратегічний акцент він чомусь перевів на трьохсторонню контактну групу, яка є гібридним утворенням, що не може приймати ніяких важливих і зобов’язальних рішень. Наприклад про припинення вогню, які фіксувались за участю РФ, ОБСЄ з бойовиками численну кількість разів і жодна з них не виконувалась. Франція і Німеччина хотіли би якось зупинити і закінчити війну на Сході. Президент намагався про це прямо поговорити з Путіним. На цьому твердо стоїть канцлерша Меркель. Одночасно вони хочуть більш активної участі у завершенні війни в Сирії та розв’язання воєнного конфлікту в Лівії. Разом із відновленням стратегічних відносин партнерства з Москвою. Путін зацікавлений лише в останньому. І то тільки у випадку всеосяжного скасування санкцій. Але два основних лідера Європи чудово розуміють, що це її розколе скоріше аніж коронавірус. Тому – step by step. Спочатку потрібно припинити бойові дії по лінії розмежування на Сході України. Це і було основною метою німецької сторони, яка вмовила Путіна на Нормандську відеоконференцію. Європейці, як і американці, розуміють, що як тільки президент Зеленський наважиться на прямий діалог з бойовиками, то позиційна війна перетвориться на тривалу і важку гуманітарну катастрофу з некерованими стихійними і мілітарними конфліктами. Тому Хайко Маас чітко заявив, що не бойовики, а саме Москва, як підписантка Мінських протоколів є стороною війни з Україною і на ній лежить пряма відповідальність. Решта – традиційна німецька дипломатія: допуск на територію ОРДЛО СММ ОБСЄ разом із Червоним Хрестом, розмінування тисяч гектарів територій, виплата пенсій Україною окупованим жителям, відкриття більшої кількості пропускних пунктів Україною, тощо. Шкода, що західний дипломат не звернув увагу Лаврова, що згідно Міжнародного права вся відповідальність не на Україні, а на окупаційній владі РФ.
Поки що президент Зеленський, не дивлячись на відновлення Нормандського діалогу і обміну заручниками-бойовиками, проти свого бажання не може вийти із поглиблення кризи національної державності і вдатися до нової, іншої стратегії розвитку країни. Включаючи і війну на Сході та відновлення державного суверенітету в кордонах до 2014 року. Як і скористатися існуючими міжнародними (Будапештський меморандум), і двосторонніми україно-російськими гарантіями.
МЗС України варто вийти на наступну відеоконференцію, яку Берлін хоче провести десь у травні, з чіткими позиціями і принципами, зрозумілими для світу щодо агресії Росії. Найголовніше – не залишати повернення Криму розмінною монетою у переговорах щодо завершення війни з Росією та відмови Москви від анексованого Криму. Дивно, але МЗС і українські політики не виступили з протестом проти мозаїки в головному храмі ЗС Росії із зображенням Путіна, Шойгу та інших анексаторів присвяченої анексії Криму в 2014 році. На чолі із Йсифом Сталіним. Можливо, це і є відповідь на питання власної стратегії відновлення суб’єктної дієздатності української держави.