Останніми тижнями в Україні знову загострилася дискусія навколо мобілізації — зокрема після публічних заяв народних депутатів про необхідність змінити підходи до її проведення та припинити силові затримання на вулицях. У медіа та соцмережах активно поширюються відео конфліктів між громадянами і представниками ТЦК, що викликає резонанс у суспільстві. Паралельно у Верховній Раді обговорюються можливі законодавчі ініціативи щодо більш «м’якої» моделі мобілізації. На цьому фоні зростає напруга між потребами фронту та суспільними очікуваннями, а також питання справедливості розподілу мобілізаційного навантаження.
Інтернет-видання From-UA попросило прокоментувати цю ситуацію політолога, заступника директора Агентства моделювання ситуацій Олексія Голобуцького у нашому інтерв’ю та, зокрема, ми запитали, чи посилюватиметься мобілізація, як вона має відбуватися і як впливають на імідж країни жахливі кадри силових затримань громадян:
— Ви кажете «жахливі кадри». Мабуть, ви просто не спілкуєтесь з військовими, а я з ними на зв’язку постійно. І деякі з них прямо кажуть, що вони б на місці ТЦК просто стріляли. Тому це питання сприйняття: для когось ці кадри жахливі, а для когось — не дуже. Це логічно. Візьмемо ситуацію: людина знаходиться в СЗЧ (самовільне залишення частини). Ви не знайдете жодного відео, де було б показано, що саме з цією людиною роблять насправді. От є особа, яка вже служила, або ухилянт за всіма законами, він не хоче йти і починає битися. Він чудово розуміє: якщо він буде кричати, чинити опір і з’явиться відео, у нього з’являється шанс вирватися.
От що робити в такій ситуації? Є закон, який треба виконувати, і він називається мобілізація. Проблема в тому, що наша верховна влада повністю відсторонилася від цього процесу з самого початку. Це найбільша біда. Якби наш «потужний» переглядав кожне друге відео, що стосується мобілізації, я думаю, вона б, по-перше, проходила інакше, а по-друге, і ставлення було б іншим. А коли ти робиш вигляд, що це відбувається в іншій країні, і транслюєш звичну парадигму — мовляв, все погане це десь там: Верховна Рада, поліція, армія, а все хороше — це у нас (самі знаєте хто), то це і призводить до таких наслідків.
Я про це говорю вже два роки: добровільної мобілізації не існує в природі, це завжди насильство держави над особою. Питання лише в правилах. Можна зробити цей процес лагіднішим, але ж ми не Швейцарія. Що у нас взагалі робилося нормально до цього часу? Чому саме найжорсткіше випробування для держави повинно відбуватися якось інакше? Я ставлю такі питання, бо намагаюся знаходитися посередині. Я чудово розумію ухилянтів, людей, які не хочуть воювати, це абсолютно логічно. Але я так само розумію і логіку держави.
Виходить так, що одні не хочуть бачити інших. Ухилянти взагалі не хочуть помічати ті сотні тисяч людей, які вже там, в окопах. У мене є знайомі, які реально вже чотири роки на фронті. Їм всі ці картини з ухилянтами — як ніж у серце; вони самі б прикладами добивали тих, хто пручається, і кажуть про це прямо. Вони розуміють: мільйонні цифри по ухилянтах — це гарантія того, що вони самі залишаться на війні до перемоги або до власної смерті. Мій знайомий, якому 45 років, був мобілізований не добровільно. Вчора до нього залетів дрон із газом — і все, життя закінчилось. Коли він приїжджав до мене у відрядження два місяці тому, це була вже зовсім інша людина. Коли його тільки збиралися мобілізувати, він був на боці ухилянтів, а коли прослужив рік — у нього з’явилося зовсім інше бачення ситуації.
— А ті люди, яких насильницьки мобілізують, це не гарантія того, що вони підуть в СЗЧ? Який процент таких людей?
— Найжахливіше в цій ситуації те, що поширюється брехня. Більшість людей, які потрапляють до війська, роблять це за повісткою. Людям приходить папірець, і вони йдуть у пункти збору. Ухиляються, за різними даними, десь 20–30%, але основна маса йде сама. Вони, звісно, не горять бажанням служити, але приймають рішення, що не хочуть жити ізгоями. Частина тих, кому приходять повістки, купують броню, але ми не настільки багата країна, щоб це вимірювалося десятками відсотків. Так, є відсоток тих, хто ухиляється, і він достатньо високий. І серед тих, кого мобілізують насильно, частина, безумовно, через деякий час піде в СЗЧ.
— За словами нардепа Мазурашу, у нас ця цифра вже перевалила за 350 тисяч. Він казав, що на жовтень 2025 року дезертирство було 311 тисяч, а тепер вже 350 тисяч.
— Я вже і йому писав публічно. Там у Раді багато таких сидить, яким вкидають цифри невідомо звідки, а вони їх озвучують. Вони не можуть ні порівняти дані, ні проаналізувати їх — їм просто треба світитися в пресі та кричати, як у нас все погано і скільки у нас СЗЧ. Питання ж у тому, що у нас є люди, які по 3–4 рази в СЗЧ йдуть.
— Тобто їх повертають і вони знов йдуть?
— Так. Багато залежить від командирів. Розумієте, тут безліч нюансів. Я не військовий, але можу сказати: ситуація дуже херова. Першопричину я вже пояснив — і я розумію, що за цієї влади її не вирішити. Вони діють у межах виборчої психології. Те, що може знизити рейтинги (а мобілізація їх, звісно, обвалює), вони намагаються не чіпати. «Кешбеки» та інше популістське — це вони люблять, а серйозні виклики — ні. Вони цього стороняться, бояться навіть слово «мобілізація» згадувати.
Як проходить наша мобілізація? Коли еліта та певний прошарок населення бачать таке ставлення з боку найвищої влади, у них зникають будь-які моральні перепони. Вони не бачать проблем у тому, щоб просто відкупитися і не служити. Якщо питання несправедливості — коли армія стає місцем тільки для бідних, які не мають грошей — не буде вирішене, ми матимемо величезні проблеми й надалі.
На скільки при такому проблемному підході вистачить України? Це питання дискусійне. Я чув різні прогнози. Потенціал і можливості у нас ще є, хай і насильницькі. Може вистачити на рік, може на два, а може й на довше. Це питання виживання держави. Звичайно, після війни буде жахлива прірва між тими, хто служив, хто ухилявся, кого призвали силоміць, а хто пішов сам. Але якщо держави не буде і нас захоплять, то ці питання взагалі нікого не цікавитимуть.
Тому тут легко зайняти якусь одну позицію. Або ура-патріотичну, як у нас роблять безліч «експертів» у формі, які не те що в окопах не були, а навіть з Києва не виїжджали, але повчають інших. Я бачив цих полковників та підполковників, яким уже ордени нікуди вішати — це теж людей дратує. Але є й інша сторона.
Я скажу грубо — можете це цитувати, я постійно це кажу, маю право, бо мені скоро 50 років і я в політиці з 1991-го. Я казав: якщо ви, бидло таке, не спромоглися створити нормальне суспільство, коли мали всі можливості голосувати розумно і думати не тільки про себе, то тепер вас «у шию» женуть за соціальною ознакою. Це дуже жорстко, але правдиво. Наступне покоління, якщо виживе, має зробити висновки: якщо хочеш людського ставлення, треба щось для цього мати і щось будувати.
Я виходжу з позиції державника: у нас є лише два варіанти — або зберегти державу, або її втратити. А те, наскільки вона буде справедливою, скільки людей образиться — це вже, на жаль, деталі на тлі питання виживання.
— З'явились мотиваційні плакати по Україні щодо мобілізації жінок. Як ви думаєте, чи стане це питання критичним в якійсь час чи все ж таки буде по бажанню?
— Мені здається, що влада зараз не може прямо сказати, що готова йти на певні компроміси. Це важко зробити після чотирьох років «накручування» суспільства, особливо тієї його частини, якій особисто нічого не загрожує — старшого покоління з радянською психологією, яке є головним електоратом. Влада не може вийти і просто визнати: «Пробачте, ми не справляємось».
Ми бачимо за соціологією, що ситуація змінюється. Дедалі більше українців схиляються до компромісів, про кордони 1991 року вже майже ніхто не згадує як про реальну ціль. Головна задача влади на найближчі тижні та місяці — подати все так, ніби це не воля Трампа, Зеленського чи когось іншого, а «воля народу». Розумієте, про що мова? Умовно кажучи, «віддати Донбас заради миру в Україні». Але це лише моя версія. Проте, якщо почнеться масова мобілізація жінок, це буде чітким сигналом: нам залишилося існувати дуже небагато.