Нещодавній конфлікт між блогерками Анною Алхім і Оленою Мандзюк знову вивів на поверхню дискусію про “мовне питання” в Україні. Мандзюк гостро розкритикувала Алхім за використання російської мови й прослуховування російського контенту, її підтримали відомі ветерани, серед яких Олександр Терен і Олег Симороз, а також організована «очна ставка» в студії журналістки Раміни Есхакзай спричинила широкий резонанс у соцмережах. Тим часом уряд на початку липня не продовжив термін Тарасу Кременю на посаді мовного омбудсмена — його повноваження завершуються 8 липня 2025 рок. Це спричинило додаткові дискусії про роль цієї інституції в умовах війни.
Інтернет-видання From‑UA попросило прокоментувати цю дискусію Сергія Гайдая — українського політолога. Ми поставили йому питання про важливість мовної теми та ролі мовного омбудсмена:
— На вашу думку, чи справді сьогодні в Україні є нагальна проблема мовного питання, і чи потрібна така посада, як мовний омбудсмен?
— Я думаю, що нагальна проблема в Україні — це ситуація на фронті і наше виживання. У нас війна, і ми її програємо. І всі зусилля людей, їхній вільний час, не вільний час, кошти, бюджет, зусилля влади повинні йти на ситуацію розгрому російського окупанта. Це перше.
Чи в цій ситуації мова є важливим елементом? Так, але не на першому плані. Я думаю, у списку вона десь на 10 місці як мінімум, бо якщо ми залишимось з мовою, але фронт буде прорваний, у нас не буде зброї, у нас не буде необхідного спорядження, людей, мобілізації, коштів і всього іншого, ми можемо залишитись з мовою, але без незалежності, без свободи.
Я нещодавно бачив з цього приводу цікаву карикатуру. Стоять два віконці. В першому запис на фронт, а в другому — на боротьбу за мовне питання. В першому стоїть 1 людина, а в другому — 100. Це дуже зручно — боротися за мову.
Чи треба розвивати мову? Так, треба, але це не робиться примусом, це не робиться за рахунок якихось інших питань. Тільки любов'ю. В мене була знайома журналістка, вона якраз сказала, що мову можна нав'язати або любов'ю, або умовою, коли буде модно і престижно розмовляти українською мовою, тому що нею розмовляють вільні, багаті, успішні люди — тоді да.
А коли хтось вирішив, що він борець за мову і примусом хоче всіх примусити розмовляти, то це не вийде, по-перше. Така психіка. І по-друге, нашкодить питанню, тому що, якщо ви пам'ятаєте школу, своє дитинство, все, що йшло у нас під примусом, у нас був супротив, ми це не вчили. Все, що нам забороняли — нам хотілося дізнатися, і ми докладали зусиль. Просто нерозуміння цієї психології робить мовне питання таким, яке відволікає енергію, з одного боку, а з іншого, так, як його хочуть деякі мовоборці вирішити, це не призведе до того, щоб всі говорили українською мовою, особливо вдома, наодинці.
Мова — це дуже складна річ. Вона зашивається в підсвідомість. Якщо з дитинства хтось розмовляв іншою мовою, незалежно якою, то перейти на іншу мову — це надзусилля. І ще раз кажу, примус тільки віддаляє і не робить мову модною і бажаною. Я б на час війни відклав би мовні дискусії в сторону, зайнявся би забезпеченням фронту.
Ми рік тому зробили пріоритет: 7 кроків, які можуть привести нашу країну до перемоги і які не робить наша влада і суспільство. Там нема мовного питання. 7 кроків: перше питання, це питання скорочення державного апарату. Сьогодні він не воює, не хоче воювати, краде гроші і веде нас до поразки. Його треба скорочувати. Це таке велике навантаження на плечі нашого народу.
Друге — це заміна політичної еліти на тих, хто приймає участь в обороні і воює, замість тих, хто відсиджується в тилу. У нас, на жаль, створилося 2 армії, і пострадянська совкова армія керує сучасною добровольчою армією. Треба її прибрати.
Якщо казати про два дефіцити, які є в армії, це ефективне командування і сучасні технології. Держава не вкладається ні в перше, ні в друге, на жаль. І ми на багатьох ділянках фронту маємо проблеми. Там, де є ефективне командування і, не зважаючи на незадовільну працю Міністерства оборони, підрозділи знайшли ресурси себе забезпечувати, там на фронті ми перемагаємо, а в інших місцях — ні.
Бюджет, який ми витрачаємо на озеленення, розв'язки, дороги, стадіони, басейни замість озброєння і забезпечення армії, відсутність фінансування ВПК. Економіка, яку досі рекетує держава замість того, щоб бути оборонним замовником для нашої економіки, для підприємців, для всього іншого.
Ну і я вважаю, що не може недемократична країна воювати і ефективно перемагати диктатуру, коли вона сама стає диктатурою. А це значить, треба повернутися до відкритих кордонів, до прав і свобод звичайної людини, ганебний ТЦК замінити на ефективний рекрутинг і т.д. Тут нема мовного питання.
На жаль, багато з тих, хто розмовляє українською та носить вишиванки, крадуть гроші і бюрократично тягнуть нас до поразки. І російськомовні іноді бувають значно ефективнішими у захисті країни. Це не означає, що не потрібно розвивати українську — але зараз внутрішні мовні війни відволікають енергію й ресурси у невірному напрямку.