Наприкінці літа 1939 року міністри закордонних справ СРСР і Німеччини В'ячеслав Молотов та Йоахім фон Ріббентроп підписали пакт про ненапад, який фактично поділив Східну Європу між двома диктатурами і розв'язав Гітлеру руки для вторгнення в Польщу. Зараз, на думку оглядача Bloomberg Марка Чемпіона, історія починає римуватися. Запропонований американо-російський план щодо закінчення війни в Україні, вважає він, показує: великі держави знову намагаються домовитися про долю континенту без його участі.
«Це мало бути зрозуміло вже давно. Принаймні з лютого я говорив, що адміністрація Трампа була зацікавлена не стільки в укладенні мирної угоди для України, скільки в перезавантаженні відносин між США і Росією за рахунок Києва і його європейських союзників. Опублікування 28-пунктної американо-російської пропозиції зробило це неможливим ігнорувати», — пише Чемпіон.
За його словами, зараз, коли європейські лідери нарешті визнали, що в питанні України вони залишилися фактично самі, виникає набагато більш тривожне питання: чи здатний Європейський Союз стати самостійною геополітичною силою, яка може протистояти Росії, Китаю і навіть своєму формальному союзнику — США. Відповідь, на думку оглядача, невтішна: чесно кажучи, «ні».
Він пояснює, що для цього ЄС мав би демонструвати істотну жорстку силу — а це просто не закладено в його основу. Європейський проект створювався, щоб його члени ніколи більше не воювали один з одним, як це було під час світових воєн і вікових конфліктів до них. І з цим завданням ЄС впорався настільки добре, що в 2012 році отримав Нобелівську премію миру. Але коли мова заходить про зовнішні загрози, шлях Європи усіяний проваленими спробами створити власну систему безпеки, починаючи ще з 1954 року. У підсумку цю роль взяли на себе США через НАТО — і так триває досі.
Завідувач кафедри сучасної історії Мюнхенського університету Людвіга Максиміліана Кіран Клаус Патель порівняв спробу вимагати від ЄС жорсткої сили з пропозицією професійному футболістові раптово грати в регбі — приблизно настільки ж несумісні завдання.
За словами Чемпіона, у цієї проблеми немає чіткого інституційного вирішення. Але вибору у Європи немає: якщо вона не хоче бути розірваною «на шматки», їй доведеться вчитися грати в «геополітичне регбі». Ключ, на його думку, полягає в тому, щоб саме Європа, а не суто ЄС, стала рушійною силою зовнішньої політики і демонстрації сили. Жорсткі заходи повинні проводитися поза рамками ЄС — по можливості через НАТО, а якщо це неможливо, то через окремі коаліції.
Він зазначає, що цей процес уже розпочався. Велика Британія очолює Об'єднані експедиційні сили десяти північних країн, що не входять до ЄС і НАТО. Існує й інша група — Північно-Балтійська вісімка. А нещодавно Велика Британія і Франція створили коаліцію добровольців для миротворчої місії в Україні. «Це хаотично, але я не впевнений, що це погано», — каже Ніклас Гельвіг, дослідник Фінського інституту міжнародних відносин.
Чемпіон додає, що саме такий підхід може бути єдиним ефективним способом для Європи діяти в нових умовах. Адже занадто багато ключових гравців регіону — наприклад, Норвегія, Велика Британія і Туреччина — взагалі не є членами ЄС, але відіграють величезну роль у безпеці.
Європа, на його думку, повертається до реальної історії після кількох десятиліть утопічної перерви. Її першочергове завдання — переозброєння. Але в минулому об'єднання континенту відбувалося тільки перед обличчям очевидної спільної загрози: як це було з СРСР в епоху Холодної війни або з Османською імперією в XVII столітті.
Наприкінці Чемпіон підсумовує: «Знайти спосіб зробити і те, і інше — зберегти мир всередині і одночасно продемонструвати силу за кордоном — може бути найважливішим викликом, з яким зіткнулися європейські лідери з часу реагування на доленосну російсько-німецьку «мирну» угоду 1939 року».
Нагадаємо, головний камінь спотикання в поточних переговорах — зовсім не умови припинення вогню, а швидкість, з якою потрібно приймати мирну угоду, вважає Віталій Портников.