Історія з дискваліфікацією нашого скелетоніста Владислава Гераскевича на Іграх-2026 в Італії набуває абсолютно сюрреалістичного повороту. Зараз у суді вирішується доля його відсторонення, і те, що озвучують представники Міжнародного олімпійського комітету, викликає як мінімум осторож.
Адвокат спортсмена Євген Пронін вирішив відкрити завісу таємниці над тим, як проходять слухання, і його розповідь більше схожа на сценарій антиутопії, ніж на спортивне правосуддя. Виявляється, чиновників від спорту дратує не стільки сам факт протесту, скільки те, що голос України звучить занадто голосно і заважає їм продавати картинку ідеального свята.
За словами адвоката, МОК звинувачує Владислава в його інтерв'ю, де він відкрито підтримував Україну. У кабінетах комітету це називають «політичними заявами», хоча для будь-якої нормальної людини це просто слова громадянина країни, яку намагаються стерти з лиця землі. Найабсурдніше, що обвинувачі навіть приплели сюди державну нагороду. Як пише Пронін: «Більше того, МОК прямо посилається на факт вручення Владиславу ордена Свободи Президентом України вже після дискваліфікації як нібито на підтвердження політичної складової його дій». Тобто, якщо тебе відзначила твоя держава за громадянську позицію — ти автоматично винен перед олімпійськими богами.
Але найцинічніше в цій історії — це претензії МОК до популярності України в інтернеті. Чиновники на повній серйозності скаржаться, що люди шукають в пошуку інформацію про війну і українських атлетів, а не про самі спортивні рекорди.
Пронін зазначає: «У своїх виступах представники МОК постійно наголошували, що до України прикута увага всього світу, і навіть нарікали, що пошукові запити в Google, пов'язані з Олімпіадою, стосуються не самих Ігор, а України».
Це звучить як пряма претензія до жертви агресії за те, що вона посміла зіпсувати комусь маркетингові показники своїм горем.
Захист Гераскевича підкреслює, що правила комітету в даному випадку перетворилися на пластилін, з якого ліплять потрібний результат. Євген Пронін прямо звинувачує організацію в подвійних стандартах.
Він пише: «Цей процес дуже показовий – він демонструє, як МОК вміє читати одну і ту ж норму власних правил по-різному: вздовж – коли потрібно закрити очі на порушення, і поперек – коли потрібно виправдати дискваліфікацію спортсмена, голос якого звучить голосніше за голоси самого МОК». Фактично, з такої логіки випливає, що, на думку МОК, саме Україна винна в тому, що до неї прикута увага світу – незважаючи на те, що причиною цього стала російська агресія.
Зараз весь спортивний світ чекає на вердикт, але цей процес вже став тавром для олімпійського руху. Замість того щоб стояти на сторожі справедливості, міжнародна організація витрачає сили на те, щоб покарати людину за орден Свободи і за те, що вона не дає світу забути про війну.
Поки чиновники рахують пошукові запити в Google, українські спортсмени продовжують боротися не тільки за медалі, але й за право називати речі своїми іменами на світовій арені. Рішення суду покаже, чи залишилося в олімпійській хартії місце для людської гідності, чи все остаточно потонуло в бюрократії та політичній доцільності.