Дмитро Вербицький, який став жертвою інформаційної атаки, добровільно подав у відставку з посади заступника генерального прокурора. Як зазначають «Українські новини», за словами посадовця, він пішов на цей крок добровільно, щоб не зашкодити структурі, яку представляє. Адже, безумовно, той потік брехні та наклепу, який ллють на заступника генпрокурора, не може не позначитися на репутації всього відомства.
Крок правоохоронця є показовим та нетиповим. Зазвичай чиновники будь-що до останнього тримаються за свою посаду. Натомість Вербицький з легкістю пішов на це, незважаючи на те, що реальних законних підстав для звільнення Вербицького не існує. Все, що йому «інкримінують» – винятково голослівні звинувачення.
Але якщо поведінка Дмитра Вербицького викликає повагу, то чи можна вважати достойною реакцію держави? Чи захистила вона свого представника в умовах потужної, хоч і абсолютно бездоказової медійної атаки? Інспірованої певними «незалежними» медійними командами, які насправді не мають власного порядку денного і підпорядковуються тим чи іншим силам, що далеко не завжди зацікавлені у прогресі української держави.
Очевидна відповідь на це питання – ні, не захистила. Абсолютно ясно, що заступник генпрокурора, який веде процесуальний нагляд над наймасштабнішими корупційними справами, збитки державі за якими складають десятки та сотні мільярдів гривень, перебуває під постійним прицілом фігурантів цих розслідувань. Можна не сумніватися, що плани з дискредитації, атак та провокацій проти правоохоронця постійно на столах у фігурантів цих розслідувань. Бо усунення Вербицького – шанс уникнути відповідальності за свої злочини.
Насправді алогічна кількість так званих «розслідувань» - найкраще свідчення ефективності роботи прокурора та дієвості його розслідувань. У своєму інтерв’ю «Українським новинам» правник не залишає каменя на камені від змісту цих розслідувань.
Що ми маємо у підсумку? На одній шальці терезів – десятки кримінальних проваджень на сотні мільярдів гривень, які повинні бути повернені до бюджету воюючої країни. На іншій – медійний хайп, висмоктані з пальця «факти».
На жаль, Україна дуже легко і навіть із задоволенням перейшла у поле «постправди», коли бажане дуже часто видається нечистими на руку дільцями, які мають сильні медійні активи, за дійсне. І суспільство штучно засліплюють за допомогою так званих розслідувань, які по факту такими не є.
Пересічні люди, більшість з яких не мають достатнього рівня критичного мислення, не можуть дати юридичної оцінки фактам, які їм пропонують зацікавлені особи, старанно загорнувши їх у хайпову упаковку. Медіакілери добре знають свою справу, і їм відомо, що достатньо створити яскраву картинку, щедро здобрити свої публікації словами на кшталт «незаконне збагачення», «маєток», «Порше», «манікюр», щоб «призначити» людину злочинцем в очах суспільства.
Це вкрай небезпечна тенденція, адже вона, без перебільшення, підриває наріжні камені правових інститутів України, фактично існування української держави. Щоб довести це, достатньо задатися питанням: скільки прокурорів, дивлячись на те, що відбувається з Вербицьким, захочуть бути принциповими, суворо дотримуватися законності та доводити кримінальні провадження до їхнього логічного завершення? Набагато простіше – «порішати» з корумпантами та злочинцями, ніж наражатися на репутаційні ризики.
На жаль, на прикладі Дмитра Вербицького ми побачили, що ефективних дій із захисту принципових представників правоохоронних органів держава не пропонує. На підтримку заступника генпрокурора не виступив жоден чиновник, жоден представник виконавчої влади. Фактично Вербицький змушений був з мовчазної згоди державного апарату самостійно захищатися від потужної медійно-пропагандистської машини.
Однак насправді і один у полі воїн, якщо має тверді принципи та сталеві нерви. Наочний приклад цьому – історія президента України Володимира Зеленського, який, не зважаючи на протидію системи, в тому числі, медійну, вистояв та домігся своїх цілей.
Проти Дмитра Вербицького фактично немає серйозних та обґрунтованих обвинувачень, а ті, що висуваються, можуть братися до уваги лише з огляду на хайп, а ніяк не з точки зору букви та духу закону. Тож заступник прокурора має всі шанси відстояти свою честь та достоїнство, в тому числі, з використанням судових механізмів, і повернутися на свою посаду, з якої йому довелося піти через явну несправедливість та наклеп.